Вадим Осін
Червень 2016

Автобіографічні наративи політичної науки

Мало якій із соціяльних наук останнім часом так щастило з увагою «Критики», як політології. Статті Олександра Старіша, Сергія Куделі та Юрія Мацієвського створили всеосяжний і нерадісний образ політичної науки. Професію надмірно вкорінено і в політизованому теперішньому, і в минулому, що ідеологічно обмежує; її актори ментально та інструментально не здатні на прорив та інновації, через що немає сенсу говорити про повноцінну академічну спільноту. Гадаю, що в таких оцінках — при загальній правдоподібності їхніх висновків — надто вже багато нормативности і схильности екзотизувати українську політологію.

У своїй розвідці на підставі автобіографічних наративів безпосередніх творців дисципліни я планую дати дещо об’ємніший та диференційованіший образ політичної науки України1. Емпірична база роботи — низка інтерв’ю професорів та доцентів політологічних спільнот Харкова, Львова та Сімферополя, що їх у 2012–2013 роках здійснили Сергій Шуляк і я. Структуротворчий сюжет при цьому — це проблема суб’єктивности політологів в Україні, що розглядається крізь призму постколоніяльної теорії: вони є представниками певної автохтонної інтелектуальної традиції (пристосованої до вивчення конкретно-го суспільства), глобальної науки (покликаної забезпечити оновлення цього суспільства) чи знаходяться в позиції «позаперебувальности»?

Пошук ідентичности передбачає тут конструктивістську методологічну позицію Едварда Саїда, згідно з якою генеза ідентичности

включає в себе й конструювання своїх протилежностей та «інших», чия актуальність завжди залежить від безперервного процесу витлумачення й перевитлумачення їхніх відмінностей від «нас».

Я вважаю, що пошук суб’єктности, який здійснюють українські політологи, відбувається в межах двох основних колоніяльних проєктів, які конструюють особливого Іншого. З одного боку, створюється образ гомогенного Заходу, а з другого — орієнталізується Україна, а відтак виникають уявлення про специфічно «західну» й настільки ж специфічно «українську» політологію.

Ці проєкції накладаються на глобальніші владні відносини панування та підкорення, і два колоніяльні проєкти, що їх розглядаємо, є похідними від геополітичної архітектоніки, частиною якої є Україна. Я згоден із тезою, що значна частина пострадянського простору є прикордонною зоною між «геостратегічним впливом США», «геоекономічним домінуванням ЕС» та «геополітичними амбіціями Росії». Ці колоніяльні проєкти відображають панівне становище американської політичної науки, а також академічної інфраструктури, що сформувалася за радянських часів. Водночас можна очікувати більшого розмаїття колоніяльних проєктів у межах цієї системи влади з використанням академічної інфраструктури, яку сформували німецький, британський та інші наукові дискурси.

Маючи на увазі центри тяжіння інтелектуальної влади, я кажу про умовні «великий» і «малий» колоніяльні проєкти, кожен із яких конструює власний уявний Захід та західну політичну науку. Уявні вони не в тому сенсі, що відповідної політології немає чи що вона перебуває в процесі перманентного та віртуального винаходження. Як сказав би Едвард Саїд, це слово («уявне») просто не відповідає

жодній усталеній реальності, котра існує як природний факт. Більше того, всі такі <…>...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!