Анджей Стасюк
Квітень 2002

Бая Маре

Отже, я побачив Бая Маре у променях сонця, яке вже котилося на захід над Великою Угорською низовиною. У повітрі ще висіли рештки дощу і з долини ріки Лепуш уставала райдуга. Золотий вологий пил піднімався над рівниною, над шосе, над мостом, над пасовищами, над білими хмарами квітучих дерев, над світом і всією провінцією Марамуреш. Таке світло трапляється тільки після бурі, коли простір наповнений надзвичайною електричністю. Але не виключено, що блиск видобувався десь із глибини землі, зі схованих у горах жил руди. Бая Маре, Наґибаня, Велика Копальня, золотоносні поклади, центральноєвропейське Ельдорадо за двісті п’ятдесят кілометрів від мого дому – такі в мене були думки, коли перетинав ріку Лепуш. На півночі здіймалася гора Іґніс. Там іще лежала тінь і вершини мали мокрий, ґранатовий колір. Буря випередила нас і тепер сунула долиною Чорної Тиси понад Чорногорою і Свідовцем.

Я побачив Бая Маре звіддалік, бо не хотів заїжджати до центру. Перед самим містом знайшов об’їзд на Сиґет і Клуж. Шосе петлювало серед промислових передмість. Не було ні машин, ні людей. Плаский простір був наповнений іржавим металом, потрощеним бетоном і покинутим пластиком. Сонно тліли смердючі купи сміття. Сонце світило на поруділі конструкції, на потріскані скляні стіни торгових зал, на випотрошені магазини, на завмерлі підйомні крани, на корозію сталі і ерозію мурів. Електричні стовпи, журавлі та димарі відкидали довгі чорні тіні. І так було повсюди, куди тільки кинеш оком: плетиво дротів у небі і павутиння колій на землі. Пагорбки чорного мулу – якихсь хімічних відходів поступалися місцем узгір’ям полімерів, картону й потовченого скла. Бляшані діжки, ґумові шланґи, радіоактивне болото, цианід із золотих копалень, свинець і цинк, ганчір’я і нейлон, ґрунти і кислоти, асфальт, маслянисті ставки, сажа, дим і остаточний занепад індустріялу – все під осяйним небом.

Поміж руїнами, серед висилок, на зелених клаптях замученої трави паслися корови. В затінку гігантського сталевого димаря топталася отара овець. У Бая Маре час описував коло. Тварини заходили між померлих машин. Ці на позір крихкі, м’які і беззахисні існування тривали від початку світу і здобували спокійні перемоги. Так само було в Орадеї: стада корів вилежувалися на залізничних роз’їздах, а вагони, які стояли на запасних коліях, мали такий самий рудий колір, як і тварини, але були холодні, мертві і змучені. Так само на передмістях Сату Маре – там вівці мандрували посеред дороги номер 19 – і так само в Сучаві, де в центрі міста пасся білий кінь, і в Орадеї також коні серед плетива колій, об’їздів, серед безмежжя бляшаних анґарів, поміж розгойданими вантажівками – гніді, строкаті, сиві скубали затруєну траву без найменшого страху або зацікавлення. Виглядали так, наче паслися там споконвіку.

Днів через два в Банаці Валіу розповідав нам про перший румунський локомотив, його збудували у місті Решіца 1871 року і хотіли показати Цісареві у Відні, бо якраз наближалася Загальна виставка. Але в околиці не було ще жодної залізничної колії. Тож запрягли до паровоза дванадцять пар волів і рушили в напрямку Дунаю, у бік Залізних Воріт, до порту Турну-Северін або в Оршову, в кожному разі добрих сто кілометрів через зелені Банацькі гори. Тіла тварин мусили бути розігріті і блискучі від поту, наче парові машини. Ремені, ланцюги, дерев’яні ярма на карках, болото, скрип, прокляття, і запах золотистої цуйки впереміш із духом тваринячих та людських тіл заповнював долини. Над запрягом кружляли м’ясожерні мухи у пошуках ран, подряпин і крові. Чорна намащена машина сунула повільно, гідно, а її червона підочеревина світила так ясно, що сербські та румунські селяни ставали при дорозі засліплені, хрестилися і плювали на землю з огиди, зі страху і подиву. Ніколи раніше вони не бачили отакого і тепер були певні, що світ наближається до свого кінця. Клепаний диявол сунув через села під ляскіт батогів, а колеса платформи краяли землю так глибоко, що той слід, мабуть, уже ніколи не зарубцювався. На...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!