Сергій Балан
Червень 2007

Beneficia non obtruduntur

Усі шістнадцять років незалежности України декотрі політики в усіх негараздах життя звинувачували Конституцію1. Спочатку, до 1996 року, все списували на те, що її немає. Після її ухвалення заходилися лаяти вже її зміст. А після обрання Кучми вдруге президентом України заговорили про потребу змін до Конституції, якій на той час іще й п’яти літ не виповнилося. Найцікавіше, що врешті-решт бажання президента Кучми й антикучміста Мороза збіглися настільки, що в грудні 2004 року країна отримала нову Конституцію, і на неї, вже за традицією, ліг тягар відповідальности за непростий стан справ у державі. І ось уже на порядку денному тема чергового «оновлення» Конституції. І знову, як і раніше, з її реформуванням пов’язують раптове покращання життя.

Заради внесення змін до Конституції нинішні можновладці готові проводити наради, створювати робочі групи, домовлятися з найзатятішими опонентами. Чи справді Конституція аж така важлива? Чи настільки вирішальна для суспільства її суть? Чи варто заради неї витрачати стільки сил?

Наважуся відповісти – так. І тому в назву статті потрапило саме це прислів’я. Воно містить вичерпну відповідь усім реформаторам від політики на пропозицію вкотре внести зміни до Основного Закону України.

Насправді Конституція є не лише нормативно-правовим документом і тим більше не брошурою. Це значно більше, ніж сухе і бездушне джерело права. Це «книга життя» будь-якої держави. І якщо у держави негаразди з Конституцією, годі чекати, що зі всім іншим все складатиметься до ладу.

Адже держава не може існувати без конституції (навіть у державах, де Конституція неписана, функції Основного закону виконують закони, пакти, акти, договори), дія конституції не може бути скасована, конституційний процес не може припинятися, конституція не може бути новою (вона може бути лише дієвою або ефемерною) – це аксіоми політичного життя.

Нагадаю, що, згідно із сучасними уявленнями про конституцію, вона буває реальною та дійсною. Реальна – це конституція, яка є державним символом і під відповідною назвою зберігається в державних установах як документ. Дійсна ж конституція є практичним продовженням конституції реальної, відображенням архітектоніки суспільних відносин на певній території в певний історичний час. Там, де реальна конституція максимально відповідає конституції дійсній, існує верховенство закону – несуттєво, чи закону позитивного, чи шаріяту, але Закону.

Реальна і дійсна конституції можуть взагалі не перетинатися в реальності, як це, здебільшого, було в СРСР, а можуть становити діялектичну єдність, як це впродовж двох сотень років є в США.

1

У незалежній Україні теж постійно існувало дві конституції, і за останні роки модус їх функціонування розділився на два паралельні світи, що не перетинаються за правилами класичної геометрії. Як на мене, за нинішніх умов основне завдання державних діячів має зводитися до пошуку відповіді на питання, що стало точкою біфуркації, висловлюючися мовою синергетиків, яка й зумовила конфлікт реальної та дійсної Конституцій.

Тут теж спробуємо відповісти на це питання.

По-перше, Конституція є (чи бодай має бути) вербалізованою державною ідеологією. В ній має бути відображено суспільні цінності, що є знаковими для відповідного суспільства, або ж ті, що є метою існування конкретної держави. Вся діяльність держави у формі нормотворення має бути присвячена досягненню означених цінностей.

По-друге, наслідком унормування суспільних цінностей та ідеології є поява суспільної конвенції щодо основних правил співжиття. Щодо власности й відносин із державою, системи охорони здоров’я та дошкільної освіти. Із конституції люди повинні розуміти, що є в їхній компетенції, а що перебуває під юрисдикцією держави.

По-третє, конституція є епістемою (полем знання) кожного конкретного суспільства, оскільки в ній у концентрованому вигляді має бути віддзеркалено всі набуті суспільством знання про індивіда, державу, суспільство та їх узаємозв’язок. Оскільки такі знання є продуктом суспільної діяльности, то й із виникненням нових знань з’являється потреба відобразити їх у конституції. Тоді порушується питання про внесення змін до неї.

По-четверте, будь-яка конституція є компромісом державних і реґіональних еліт, оскільки переважно її ухвалює саме вузьке коло посвячених у тонкощі політики. Зрештою, навряд чи знання середньостатистичного громадянина дають змогу вільно обговорювати різноманітні інститути конституційного права, однак кожен із них розуміє ціннісний складник конституції. Саме того документа, що ґарантує їм права і дає змогу захищатися в суді. Тому відповідальність за ухвалення основоположного суспільного документа беруть на себе політики та державні діячі, які діють від імені суспільства та його основних груп.

По-п’яте, ухвалення конституції та внесення змін до неї є особливим процесом. Особливим з огляду і на зміст, і на форму. Адже зміна Конституції є неординарною подією в суспільстві і переважно пов’язується з епохальними подіями в історії держави. Зрештою, не самі зміни до Конституції, а ставлення до змін (тобто спосіб їх ухвалення) відіграє в цьому дійстві вирішальну роль. Важлива не лише суть Конституції, але й дотримання певних ритуалів та сприйняття символів при її ухваленні.

Суспільна леґітимація, тим більше сьогодні, має значно більше значення, ніж форма документа і його суть. Від неї залежить, наскільки реальна конституція відрізнятиметься від дійсної.

Я переконаний, що політична криза в Україні пов’язана саме з порушенням процедури поводження з Конституцією. Через руйнування суспільної конвенції про непорушність конституції як певної взагальненої моделі права відбувся злам у суспільній свідомості. Одна з фундаментальних основ суспільного буття була цинічно спаплюжена.

Є підстави казати, що саме силове і протиприродне внесення змін до Конституції створило в українському суспільстві певний культурний вакуум. Було втрачено значно більше, ніж баланс гілок влади, і сталося більше, ніж допущена плутанина у повноваженнях державних органів. Конституцію було здесакралізовано і водночас було піддано ревізії всю правову систему держави. Еліти дали суспільству недвозначний натяк: право можна знехтувати в інтересах політики. У суспільстві розпочався період правового нігілізму. Кількість цінностей у людей зменшилася на одну, а рішення судів стали продаватися, як звичайнісінький товар у крамниці.

Хоч як смішно це звучить, але до часу, коли кучмівська пропаґандистська машина почала активно пропаґувати проведення «широкої дискусії для реформування конституції», в українському суспільстві ще існувала стійка модель правосвідомости й правової культури, базована на радянських стереотипах. Після початку руху «за політичну реформу» будь-які апелювання в нашій країні до права стали сприйматися як глузування або ознаки матеріяльного достатку. Бо право стало продаватися і купуватися.

Голосування за зміни до Конституції пакетом виявилося початком кінця довіри до інститутів влади в нашій державі. Від того моменту неформальне правило «якщо не можна, але дуже хочеться, то можна» стало національною ідеологією. І в її обстоюванні і вітчизняні державні мужі, і громадяни мають неабиякі досягнення.

Знизився поріг громадського сприйняття правопорушень та корупції. Корупція і нехтування правом стали в один ряд і перетворилися на ознаки нормальности суспільства. Сьогодні пересічному українцеві важко навіть уявити, чим у реальному житті замінити корупцію. За таких умов годі й казати про безумовну готовність приймати конституційні зміни як певну цінність. Конституція залишається більше ширмою, за якою радо оперують зовсім далекими від права категоріями.

2

Внесені 2004 року зміни до конституції сприяли появі декількох достатньо проґресивних новацій у суспільних відносинах. Сам принцип відповідальности, побудований на основі парламентсько-президентської форми державного правління та пропорційній виборчій системі, був вартий зусиль. Та в українських реаліях за всієї умовности понять «партія» та «програма діяльности уряду» конституційна реформа створила ланцюговий ефект, що спричинив мутацію відповідальности (коаліції, уряду тощо) у волюнтаризм. Зміна ціннісних орієнтирів – адже від 2006 року нібито парламент ставав головнішим за президента – призвела до появи в деяких політиків бажання «панувати» всупереч закону та конституції. І ніхто не міг доступно пояснити їм, що така практика хибна.

Подальше запровадження квотного принципу комплектування органів державної влади лише поглибило наявну кризу права. Останньою краплею в цьому ряду стало комплектування на таких засадах Конституційного Суду України. Відсутність партійної ідеології та взасадниченого поняття «відповідальність» призвела до потрапляння на керівні посади в міністерства та відомства людей, надзвичайно далеких від профілю діяльности ввірених їм установ.

Іншими словами, зневага до права та конституції лише набирала обертів. І президент, і уряд, і парламент почали відверто іґнорувати право (або тлумачити його на свою користь). Автентичне тлумачення права, тобто тлумачення норми права органом, який її створив, на що не має права ні парламент, ні президент, широко використовувалося протягом останніх місяців.

Своїми діями сторони-опоненти пішли в порушенні чинного законодавства так далеко, що рішення Конституційного Суду, до якого всі апелювали, мало просто леґітимізувати порушення, що їх здійснила одна зі сторін. У цій ситуації не було тих, хто чинив по справедливості. Винні були всі, а Конституційний Суд просто мав своїм волюнтаристським рішенням визнати переможця двобою з паплюження Конституції. Він мав указати того, хто брутальніше порушив прямі норми Конституції, і того, чиї порушення з погляду здорового глузду ще хоч якось можна прийняти. Саме в таких умовах мав працювати Конституційний Суд. Було очевидно, що з двох винних вибрати одного менш винного було нереально. Саме тому все звелося до публічної дискредитації єдиного органу конституційної юрисдикції.

Сторони із гідною захоплення впертістю заходилися домагатися рішення Конституційного Суду, але до цього спричинилося зовсім не прагнення повернутися в правове русло. Завданням було поставити опонента поза межі закону. І президент, і прем’єр сподівалися, що авторитет Конституційного Суду, аналогічно до того, як це сталося у Верховному Суді 2004 року, дозволить суттєво притлумити вчинені раніше правопорушення, зіграє роль певної індульґенції.

Парадоксально, але команда прем’єра хотіла виправдати свої незаконні дії з невиконання указу президента відсутністю рішення Конституційного Суду, якого вона так натхненно чекала. Апелювання до судового вердикту були не більше ніж спробою переконати світову спільноту у своїй демократичності й приховати власний волюнтаризм. На диво, прем’єрові це вдалося. Певний час західна преса навіть захоплювалася метаморфозами Януковича і ставила його правову педантичність у приклад президентові. Та насправді це робилося, щоб відтягнути час.

Уже тоді всі розуміли, що виборів не уникнути, а в ситуації, коли президент захопив стратегічну ініціятиву, було важливо затягнути час і перегрупувати сили.

Оскільки рішення Конституційного Суду, на відміну від того ж закону, не можна скасувати, у сторін було бажання заручитися правовим «джокером» і за його допомогою стати головною дійовою особою в державі. Швидке та лояльне рішення Конституційного Суду ґарантувало високий титул поборника демократії в Україні, однаково цінний і в Україні, й у світі.

На початку протистояння ще були спроби використовувати суспільний стереотип незаанґажованости суду такого рівня. Та вони швидко змінилися на полярно протилежні. Адже логічно, що в країні, де немає поваги до конституції, не поважають органу, який має її тлумачити. Політики повністю підмінили Конституційний Суд, але лише для тієї частини суспільства, яка готова їх підтримувати. В країні знову стало два табори, два права, два здорових глузди.

Щоби знейтралізувати позиції коаліції в Конституційному Суді, президент видав укази про звільнення трьох суддів Конституційного Суду, цим ходом повністю зліквідувавши будь-які правові та позаправові підстави для подальшої діяльности суду. Поновлення ж звільнених суддів, згідно з рішенням Кіровського райсуду Донецька, було вже відвертим фарсом; із таким самим успіхом можна було самостійно в форматі президент–прем’єр узгодити текст самого рішення Конституційного Суду.

3

В умовах тотальної зневіри у самому понятті права, в умовах відсутности гідних (авторитетних) його носіїв і, відповідно, інстанцій, між чиїх функцій є вироблення правових норм, годі вести мову про законність і конституційність. Суспільна леґітимація як відчуття нормальности за таких обставин підміняє необхідність відповідати певним правовим нормам і порядкові, а якщо додати до цього ще й вторинну ідентифікацію на рівні «свої-чужі», суспільного конфлікту не уникнути. Відсторонена об’єктивна правда за таких обставин програє першість відносній істині – істині «своїй» на противагу істині «їхній». На жаль, повернути довіру до права і закону не надто легка справа. Для цього явно недосить декларувати відданість ідеалам демократії; тут потрібен власний приклад. Можливо, навіть приклад жертовности. Коли не один, а декілька очільників з одного й другого таборів відійдуть від політики, щоб повернути довіру до влади та права.

Прикметно, що в таких умовах фактично не було порушено питання правового аналізу указу президента в наукових установах. Усі чудово розуміли, що жодної суспільної довіри до таких висновків не буде і бути не може. Якщо вже суддів Конституційного Суду було завважено в неординарних учинках, то про незаанґажованість наукової спільноти взагалі не йшлося. Та й самі науковці не напружувалися заради того, щоб видати «на гора» ґрунтовний аналіз нормативно-правових актів. Було зрозуміло, що в таких умовах у безкорисливість ніхто не повірить, а зайва метушня лише породить сумніви.

Це й стало кульмінацією зневажливого ставлення до права. В Україні не залишилося жодної інституції, чию об’єктивність в ухвалення рішень у правовій площині були б готові визначати всі члени суспільства. Це стало своєрідним правовим апокаліпсисом незалежної України. Сьогодні будь-який документ – від рішення райради до закону чи указу президента – є лише папірцем, дію якого можна зупинити рішенням суду. Але це зовсім не верховенство права, як би про це подумав европеєць, а беззаконня, що зводиться до повної відсутности поціновуваних усіма речей і категорій. Далі – кінець. Замкнуте коло: зникла необхідність у праві, а із його зникненням відпала потреба в об’єктивності.

На жаль, описані процеси не зупинилися, а й далі тривають. Фактично ніхто з чільних політиків першого ешелону не порушував питання про необхідність відновити довіру до права. Риторика перебуває в межах звичайної патології і зводиться до голослівних заяв про власну правоту й помилковість поведінки опонента.

Оскільки, як уже тут сказано, внесення змін до конституції є до певної міри сакральним процесом, де важлива і форма, і зміст, важко було без подиву чути схожі слова опонентів по політичній боротьбі Юлії Тимошенко й Олександра Лавриновича, висловлені під час ухвалення закону «Про Кабінет Міністрів». Тоді обидва політики в один голос погоджувалися, що закон суперечить нормам конституції. І обоє висловлювали переконання, що окремі його норми буде скасовано в Конституційному Суді. Важко уявити, щоб у якійсь державі (навіть не варто згадувати країни розвиненої демократії) парламент ухвалював закон усупереч нормам Конституції і пишався цим, а міністр юстиції обстоював потребу скасувати норми закону, який ухвалила його політична партія.

Український парламент вільно ухвалює постанови про ротацію в ЦВК, які теж перебувають поза межами не лише конституції, але й добра і зла. А після цього пропонує президентові спільно скасувати протизаконні акти.

Пропозиція Олександра Мороза щодо голосування змін до Конституції нелеґітимним парламентом у розпал політичної кризи є неприхованим знущанням з Основного Закону. Заради своєї заповітної мрії – створення нової конституції – парламентський спікер готовий на все. Навіть леґітимність зроблених у Конституції змін не грає ролі, головне – результат, який буде надруковано в стенограмі засідання і, може, навіть в «Урядовому кур’єрі».

Про нову конституцію заявляє і Степан Гавриш, про неї говорять також інші достойники. Мусимо визнати, це лише дискредитує саму ідею конституціоналізму. Адже йдеться не про суть, а винятково про форму, де ступінь тієї новизни визначається лише датою ухвалення змін. Не можна приймати нову (чи стару) конституцію, не зрозумівши, що саме вона повинна змінити. Я переконаний, що якщо нова конституція і потрібна, то напевно не для того, щоб відновити баланс влади.

Повернення поваги до права – ось основне завдання нової редакції Конституції, і саме на цьому має зосередитися конституційна комісія. Тому-то від розробників нового варіянту Конституції годі чекати швидких пропозицій: щоби повернути віру в Конституцію, потрібен час.

Є підозра, що наявні еліти вичерпали себе в сучасних умовах політичного процесу. Потрібна свіжа кров, а вона ще не сповна сформувалась в умовах незалежної України. Сьогодні важко уявити, яким мав би бути склад робочої групи для підготування конституційних змін, щоби вона була авторитетною для цілого суспільства – а без цього годі й мріяти про нову редакцію Основного Закону. Інакше ризикуємо знову отримати документ, написаний «під когось».

Конституція, крім того, повинна отримати сильніший захист від політичних зазіхань через ускладнення процедури внесення змін до неї та заборони на внесення змін протягом тривалого часу. Сама процедура має передбачати проведення референдуму на одній зі стадій процесу, аби залучити громадськість до конституційного процесу. Зрештою, зміна конституції майже завжди є зміною конституційного ладу, а на це, згідно зі статтею 5 Конституції, має право лише народ – отой, що сьогодні відповідає абсолютною апатією на дії влади. Тож треба трохи часу, щоби повернути йому впевненість у важливості його думки.

Благодіянь справді не нав’язують, і конституція не має бути винятком. Людям не треба доводити, що конституція – це добре. Людям не потрібна нова брошурка з гербом України, їм потрібна дійсна конституція, яка максимально відповідає змістові конституції реальної. Громадянам потрібна віра в те, що право щось вирішує і що їхнє уявлення про право відповідає відповідному уявленню сусіда. Тоді існуватиме порядок. Для цього потрібна практика, яку мають дати наші еліти. Сьогодні ж люди переконані лише в тому, що право – це лише забавка можновладців, за допомогою якої заробляють гроші, і воно нікому не потрібне. Справді, навіщо право, якщо воно не ґарантує хоч якоїсь свободи?

  • 1.Заголовок: Beneficia non obtruduntur (лат.) – благодіянь не нав’язують.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!