Олеся Хромейчук
Березень 2019

Берці

Пам’яті Володимира Павліва (1974–2017)

Моя фейсбук-сторінка рекламує сайти знайомств, одяг для вагітних, театральні вистави і... берці. 41-го розміру. Фейсбук, очевидно, думає, що я одинока жінка репродуктивного віку, яка захоплюється театром і військовим одягом. І що у мене досить великий розмір взуття.

Я не дивуюся з фейсбука. Я провела чимало днів на веб-сайтах, де продають військовий надлишок, полюючи за парою берців. Я відчайдушно шукала пару, яка була би легка, водонепроникна, чорного кольору та 41-го розміру. Я швидко зрозуміла, що сайти військового надлишку є сайтами, де продають саме надлишки. Це означало, що найпопулярніші розміри – зокрема 41-й – було годі знайти. Я розглядала поліцейське взуття як потенційний варіянт, бо воно було легеньке, і я могла би знайти пару потрібного розміру та кольору. Але поліцейські черевики не були водонепроникні. Потім я знайшла пару берців, які були водонепроникні, чорні та 41-го розміру. Але вони були важкі! Коли бігаєш полями українського чорнозему, бракує лише черевиків, які важать тонну ще до того, як на них налипне земля!

Через тиждень, переглянувши десятки сайтів і сотні пар берців на екрані свого ноутбука і не знайшовши потрібних, я почала впадати у відчай. Щодня я переглядала основні сайти, щоб перевірити, чи на них не з’явилися якісь нові берці. Але марно. І раптом, ось вони: перед очима засяяла пара Gore-Tex Pro Combat Boots британської армії. Я не могла повірити своїм очам! Вони були водонепроникні, чорні, трохи важчі, ніж хотілося б, але, головне, вони були 41-го розміру! Але чекайте, що це? На етикетці зазначено, що це розмір «41 середній»! О Боже! Я почала розмірковувати: «А “середній” – це добре чи погано? Які ще є варіянти?» Я не хотіла думати, що, можливо, доведеться відмовитися від цієї пари і продовжувати пошуки! На щастя, інших варіянтів не було, і я вирішила, що «середній» – це краще, ніж «великий» або «маленький», і купила цю пару. Особливим бонусом стало те, що ці берці не були «раніше вживаними», як більшість пар, які я дивилася. Вони були абсолютно нові! Я була дуже щаслива: мій брат матиме новесеньку пару справжніх військових черевиків, на заздрість усієї роти чи, може, навіть усього батальйону, бо більше ні в кого не буде таких класних берців!

Моє замовлення прибуло досить швидко. Я втішилася, що черевики виявилися не дуже важкі. Протерла їх легенько шматкою (бо ж чистити їх не було потреби – вони були абсолютно нові!), погладила, прошепотіла їм: «Удачі», – і поклала назад у коробку для взуття, а коробку – в торбу, де вже були повна армійська форма, декілька кепок, шкарпетки для військового взуття, тактичні сорочки, костюм від дощу, куртка, штани, підшоломник, бівачний мішок для спального мішка, водонепроникна накидка, деякий інший військовий одяг, а також медичні препарати, зокрема, пакетики селоксу, який зупиняє сильні кровотечі, таблетки для очищення води, а ще декілька пакетів субхарчів, кілька шоколадок та британських вівсяних тістечок. Тобто все те, чим армія не забезпечує солдатів. Іще там був MP3-плеєр із моєю улюбленою музикою та деякими записаними молитвами. Мене про це не просили. Я поклала його туди за власною ініціятивою. Мама додала ще декілька шкіряних хрестиків на шкіряних мотузках: «Може, він роздасть їх друзям і залишить один собі», – сказала вона.

Окрім берців, які стали справжньою колькою в дупі, решту із купленого не було надто важко знайти. Мій друг, колишній військовий, склав список необхідних речей і компаній, які їх виготовляють. Інші друзі, які вже тривалий час займалися волонтерством, порадили веб-сайти, де я могла придбати все це. Отож процес закупівлі військового спорядження був на диво простий. Хоча це не зовсім так: я також мала придбати бронежилет, але це завдання виявилося для мене надто важким. Дивлячись на велику торбу кольору хакі, що стояла переді мною, я почувалася досить гордою за те, що спромоглася виконати власну військову місію – дістала всі необхідні речі, які дадуть моєму братові змогу бути в теплі, в сухому та у безпеці.

***

Коли я відкрила ту ж торбу кольору хакі майже через два роки, то не впізнала багатьох речей: форма була не британської армії, яку я купувала, а інша, виготовлена з якогось тонкого, пластикового матеріялу. Деякі футболки були з моїх покупок, але вони більше не пахли складом, як тоді, коли я отримала їх поштою. Тепер вони пахли землею і вологою. У торбі був підшоломник. Той самий, який я купувала. Лише тепер у ньому була дірка і декілька коричневих плям. Декілька шкіряних хрестиків усе ще були в торбі. Можливо, він не роздав їх своїм друзям, або, можливо, вони вирішили, що якщо бронежилети не зможуть їх захистити, то вже ніщо не зможе. У невеликій кишеньці були презервативи. Побачивши їх, я подумала: «Блін! Треба ж було купити презервативи, коли я пакувала торбу ще тоді, два роки тому!»

У торбі був мобільний телефон. Він не був заблокований, не мав пароля. Я не знала, чи відкривати мені повідомлення, переглядати фото і відео. Вони не належали мені, але я думала, що вони можуть щось мені розказати. Я відклала телефон убік і вирішила, що подивлюся до нього пізніше. Ще там була папка з документами: коротка автобіографія, деякі військові документи, лист талонів для ветеранів війни на право одержання проїзних квитків (більшість із них не було використано), список найближчих родичів, декілька школярських малюнків сонечка і веселок, намальованих для солдатів. Іще в торбі була книжка, в якій бракувало сторінок. Якась дивна фантастика. Напевно, дивна фантастика – це те, що потрібно, коли дивної реальности стає забагато.

Аж ось я натрапила на них: Gore-Tex Pro Combat Boots британської армії. 41-го розміру. Вони були ще в дуже доброму стані, хоча вже не абсолютно нові. Мабуть, тепер їх можна було б віднести до категорії «раніше вживаних». На них було багато землі. Родючого, липкого українського чорнозему.

Я віднесла їх у коридор квартири, що належала подрузі, яка привезла торбу кольору хакі з фронту. Підлогу коридору було вкрито взуттям: деякі пари кольорові, чисті, нові, деякі – не дуже. Пара, яку я тримала на колінах, різко відрізнялася від решти. Серед цивільного взуття берці виглядали, як принесені з іншої планети. Я заплакала – вперше, відколи отримала торбу від подруги. Сльози текли щоками і капали на взуття. Я взяла шматку і почала чистити берці. Легенько, як удома, коли отримала їх поштою. Спочатку я обтерла з підошви землю, потім почистила решту одного черевика, тоді – другого, а потім потерла щіткою, щоб надати їм трохи блиску. Я погладила їх, як і два роки тому, і прошепотіла їм: «Удачі! Тепер грійте когось іншого».

Лондон, 2017 рік

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!