Світлана Ославська
Квітень 2019

Біженці та гідність

Коли в грудні 2018 року я приїжджаю до турецького Ґазіантепа, то не знаю там жодного сирійця. І не планую знайомитися: нехай це й прикордонне із Сирією місто, та я тут, аби писати про Туреччину. Але швидко стає зрозуміло: не розповісти про біженців із Сирії, коли перебуваєш в Ґазіантепі, неможливо.

Можете уявити 400 тисяч людей? Я — ні. Можу хіба що зіставити з населенням Маріюполя (460 тисяч жителів) чи довоєнного Луганська (420 тисяч). У провінції Ґазіантеп, а переважно в її головному промисловому місті-мільйоннику з тією ж назвою, сьогодні живуть близько 400 тисяч утікачів із Сирії. А всього в Туреччині на кінець грудня 2018 року зареєстровано понад 3,6 мільйона біженців — таку цифру годі уявити.

Тимоті Снайдер у «Кривавих землях» писав про жертв Голокосту, що голі заокруглені цифри загиблих чи постраждалих — подібні до тих, які я навела вище, — ні про що не говорять. Тому краще вести мову про 3 622 366 біженців із Сирії. Тоді можна уявити, хто ці останні шестеро. Може, велика родина. Або брати-сестри, які залишилися без батьків і декілька тижнів ночували на автостанції прикордонного міста, поки якась добра душа забрала їх до себе.

Отож я погоджуюся з думкою, що про сирійців таки писатиму. Знайду цих шістьох людей, подивлюся в їхні обличчя і спробую показати їх вам.

Виникає наступна проблема: відшукати тих, із ким можу говорити англійською. Моя арабська закінчується на абетці, вітанні та подяці — навіть прощатися не вмію. На перекладача не маю грошей. З одного боку, знайти англомовних людей просто: в Антепі є кількасот неурядових організацій, які працюють із сирійцями. Із другого — писати офіційні запити про інтерв’ю я не маю часу й охоти. Краще зробити за звичаєм, спільним для України та Близького Сходу: через особисті контакти. Мій знайомий Кемаль Тарлан, фотограф, дослідник культури та знавець спецій із Ґазіантепа, знає все про меншини в Туреччині. І готовий познайомити мене з молодими сирійцями.

Один чоловік і чотири жінки

1

Домовляємося про зустріч на 11 ранку в суботу, але Кемаль переконує запізнитися бодай на півгодини. «Побачиш, вони прийдуть на годину пізніше і скажуть: “Ми живемо за сирійським часом”». Тому рівно об 11:30 стукаю в металеві двері, а менеджер цього простору на ім’я Тамім уже чекає на нас.

Коротка екскурсія будинком — і я дізнаюся, що ось тут буде мультимедійна студія, тут коворкінґ, а тут займатимуться підлітки в робоклубі; на другому поверсі — зала для кінопоказів і вистав. Днями в ній читали поезію, а сьогодні ввечері тут відбудеться вистава інтерактивного театру, «як у Брехта». Такий ось культурний хаб. Зазираємо до маленької кухні. «Чай чи каву?» — колеґа Таміма, Махмуд, варить у джезві щось темне, тому я вибираю друге. І шкодую після першого ковтка: розчинна кава, ще й страшенно міцна.

Сідаємо на терасі, звідки видно безконечний хаос будинків майже до обрію. Краєвид обмежують голі пагорби, на одному підноситься гігантський державний прапор. Це звична річ у Туреччині — так маркувати простір. Кілометрів шістдесят на південь — і вже Сирія.

«Знаєш, тут усе таке ж, як у Дамаску: вулиці, будинки, їжа і навіть люди», — Тамім ніби прочитав запитання у моїй голові. Що схожі, не дивно. У різні періоди існування Османської імперії Ґазіантеп — тоді ще Айнтаб, або Антеп, як його називають і сьогодні, — був частиною Османської Сирії. Тамім жив у передмісті Дамаска, Східна Гута, про яке ми чули в новинах через хімічну атаку. Режим пообіцяв заарештувати там кожного чоловіка, тому повертатися додому в найближчі 10–15 років чоловік не планує: «У Сирії не скрізь війна, є міста, десь можна жити. Але якщо тебе заарештують, пиши пропало».

Тому треба будувати життя тут, у цьому місті, яке хоч і нагадує Сирію, але є турецьким. У Стамбулі чи Анкарі про Антеп вам скажуть: страшенно націоналістичне місто. Кемаль Тарлан на це тільки усміхається: для нього це останній форпост ліберальности перед консервативним Сходом. Так чи так, турецьку треба вчити.

Турецький уряд і неурядові організації впроваджують різні програми з інтеґрації сирійців, але спільнота біженців усе одно залишається доволі закритою. Таміму це відомо, бо він працює в благодійній організації, яка допомагає жінкам-біженкам. Та незнання мови — це тільки один бік проблеми. «Справжні проблеми починаються тоді, коли сирійці хочуть жити в Туреччині за своїми правилами», — чоловік пояснює, що біженці намагаються жити тут так само, як у Сирії, а там уже декілька років як немає правил. Скажімо, в Сирії можна відкрити продуктову крамницю без реєстрації, не платити податків. У Туреччині ж треба діяти за законами.

Що ще? Багатоженство. У Сирії можна мати чотирьох дружин. Тут це неприйнятно, і Тамім уважає, що це погано впливає і на місцевих, якщо вони бачать такі родини. Крім того, є ранні шлюби. «Але це все стосується жінок, давай познайомлю тебе з ними, сама розпитаєш», — несподівано пропонує він.

 

2

У будь-якій подорожі є місце для дива. Буває, приїздиш до міста, не знаючи нікого, бо не завжди можна знайти потрібні контакти онлайн і не завжди ці контакти найкращі, і раптом зустрічаєш людину, яка відкриє тобі такі брами, яких ти сама ніколи не знайшла б. Це я і називаю дивом.

Того ж вечора після нашої розмови Тамім пише мені в месенджері план на завтра. «11:00 — Джумана, 13:00 — Любна, 16:00 — Мона». Він домовився про зустріч із трьома жінками різного віку і соціяльного статусу, і я обіцяю цього разу прийти вчасно.

Сьогодні неділя, його вихідний. Замість того, щоб відпочивати й дивитися серіяли, Тамім іде зі мною на зустрічі із жінками, щоб допомогти з перекладом. Я знаю, що іноземні журналісти за такі послуги платять сто доларів на день. І знаю, що сто доларів — це мій тижневий бюджет у Туреччині. Мене заспокоює лиш те, що Тамім працює в неурядовій гуманітарній організації, тобто заробляє вдосталь. Та про всяк випадок уточнюю, для чого він допомагає мені. Він відповідає і очікувано, і ніби щиро: «Ти вже знаєш, що я із Дамаска. Дамасці відомі своєю добротою».

Нехай буде так. Тамім паркує велосипед біля торговельного центру, і ми йдемо на перше інтерв’ю, до Джумани. Він нагадує, що це — його шефиня. У цей день я рухатимуся соціяльною і віковою драбинами згори донизу.

3

46-річна Джумана виступає на конференціях у Женеві, де розповідає про мир у Сирії. У неї п’ятеро дітей, вона покриває голову і має при собі два смартфони. Джумана стала біженкою режиму Асада понад тридцять років тому. Як таке можливо? 1983 року вона з мамою та сестрами — чоловіків із її родини вбили — тікала із Сирії від режиму Хафеза Асада, батька нинішнього президента Сирії, Башара Асада.

Джуману видали заміж у п’ятнадцять років. Відтоді жінка з незакінченою вищою освітою з літератури ісламу працювала в гуманітарних організаціях у Йорданії. Бувало, що за день вислуховувала історії сотні жінок: «Я постійно слухала про вбивства, зґвалтування. Бо жінки — найперші жертви будь-якої війни».

Чи було їй складно це витримати? З одного боку, так, а з другого — вона чітко знала, що цим жінкам потрібно. Вона робила для них те, чого сама потребувала двадцять років тому, коли втекла із Сирії.

Віднедавна Джумана керує організацією, яка підтримує жінок-біженок у Туреччині. Підтримка, яку надає організація, дуже різна: від тимчасового притулку до тренінґів із виступів перед авдиторією. Для неї важливо, щоб жінки навчилися говорити про те, що пережили, щоб вони були самостійні й самодостатні. До речі, про самостійність. П’ять років тому Джумана розлучилася: «Жінка має бути сильною, байдуже, з чоловіком чи ні».

Наступна зустріч із сорокарічною Любною — про те, що жінка має бути сильною також для чоловіка.

Біженка з Алепа відкрила крамницю-кав’ярню із шоколадом… для свого чоловіка. Той побував ув асадівській в’язниці, нещодавно вибрався до Туреччини, але не міг знайти в цій країні ні роботи, ні спокою. Щоб допомогти йому подолати травму, Любна розпочала цей бізнес. Тепер колишній інженер варить каву, викладає на тарілки пончики з шоколадною глазур’ю і цукерки із сухофруктів. Усе це Любна готує вдома, а ще треба розвивати бізнес і виховувати двох доньок-підлітків.

Хатніх обов’язків ніхто не скасовував. Треба балансувати, викроювати час і сили на бізнес-тренінґи, спілкування з родиною і елементарне прибирання.

«Але вчора він приготував вечерю!» — напівжартує вона, поки чоловік несе каву. Кава смачна, пончик трохи засолодкий, але в неділю в малій кав’ярні з відвідувачів — лише ми з Тамімом і брат Любни. Чи то ідея з шоколадною шаурмою не пішла, чи то річ у тім, що меню в кафе — арабською. Знов та клята інтеґрація, я маю перестати на це зважати і змиритися з тим, що в Антепі сирійців уже стільки, що вони можуть робити бізнес для себе й так ніколи не вивчити мови.

Хіба що вони дуже молоді. Як-от 21-річна Мона, яка приїхала до Туреччини у сімнадцять років і вже тут стала дорослою людиною. Дорогою до ательє, де працює Мона, Тамім розповідає, як вони познайомилися. Шукав житло, зателефонував до аґенції — очевидно, сирійської, — дівчина підняла слухавку. «Розумієш, тут ріелтер — це чоловіча робота, жінки цим узагалі не займаються!» — розповідає Тамім. Тож він не стримався й запитав жінку на другому кінці дроту, чому вона робить цю «чоловічу справу». «А в чому проблема?» — пролунала відповідь. Мона тоді сказала, що не визнає жіночих чи чоловічих робіт. Тамім із повагою киває головою.

Ріелтерська контора не була її першим місцем праці. Мона змінила їх стільки, що й не пам’ятає всіх. Але пригадує перше: в пекарні. Прийшла туди, коли ще не знала мови. Сьогодні ж працює в ательє з дизайну інтер’єру. Не лише достатньо заробляє, а ще й робить те, що любить.

Але історія Мони — це, звісно, не одновимірна історія емансипації та успіху. Дівчина працює, замість навчатися. Вона не отримала атестат зі школи і через роботу не має часу на університет. Батько помер, а в мами десятеро дітей. Мона — найстарша. І наразі єдина в родині, хто працює. «Я мрію, що одного дня стану повністю незалежною, зможу підтримувати сім’ю і не потребуватиму нічиєї допомоги», — каже Мона в оточенні картинок зі зразками «ісламського дизайну». Слово «мрія» арабською має трохи інший, діяльніший відтінок.

4

Усі три жінки, з якими мене познайомив Тамім, покривали голову. Я не спитала його про це, але зрозуміло: таке його середовище. Хоча про релігію ми таки розговорилися.

У перерві між інтерв’ю зайшли до кафе. Замовили чаю і розмовляли про життя. Зайшла мова про віру. Я сказала: «Я не віруюча людина». Спитала, як у нього з вірою, бо не могла вгадати. 28-річний, борода радше модна, сорочка у стилі ґрандж і вільні джинси, на роботу їздить на велосипеді. Але у відповідь на моє запитання Тамім занервував: «Я вірю», — відрубав зрештою. Мені відомо, що мусульманам краще сказати, що я християнка, аніж сказати, що не визнаю Бога. Але що вдієш, не стрималася. Тамім вирішив пояснити, мабуть, щоб не здатися радикальним: «Це модерний іслам, тому я можу ось так вільно розмовляти з тобою, бо взагалі-то це харам — заборонено».

Ми ще трохи поговорили про «вірю — не вірю», потім змінили тему, допили чай, погуляли парком, знову зайшли до кафе і замовили тост. Було по третій, із мечеті пролунав езан — заклик на молитву, що звучить п’ять разів на день. Ми мовчки жували. Я відчувала якесь напруження в співрозмовникові.

Урешті, коли спів муедзина майже змовк, Тамім вибачився: «Я мушу збігати до мечеті, за десять хвилин буду». Просив у Бога пробачення за відверту розмову з невірною?

5

Я написала, що жінок — четверо. Джумана, Любна, Мона. Хто іще? Це дружина Таміма, але я бачу тільки її фото. Тамім теж ніколи не бачив її наживо, хоч уже практично рік, як вони в шлюбі. Одружилися онлайн. На моє здивоване: «Та ну!» — усміхається: війна внесла свої корективи навіть у найтрадиційніші практики. Тамім працював HR в одній компанії і побачив її резюме. Прочитав — і зрозумів, що дівчина йому пасує. Знайшов її сторінку в соцмережі. Написав: «Хочу надіслати своїх батьків до твоїх».

Вона відповіла, як і наказує традиція: «Нехай приходять». У Дамаску їхні батьки зустрілися, підписали за дітей шлюбний контракт. «Її родина багатша за мою. Батькам я сказав, що це моя знайома з університету. Вони зраділи». Дівчина навчається в европейському університеті, а Тамім уже подав документи на навчання в Нідерландах. Якщо його приймуть, він поїде до неї за програмою об’єднання сімей. Нарешті поцілує дружину. І потрапить до Европи. Запитую, чому він обрав саме цю дівчину. «Знання — це був мій критерій. Поважають тих, хто має освіту. Якщо хочеш, щоб твій народ був сильний, тобі потрібна добра освіта». — «Це все?» — «Також важлива зовнішність. І щоби була родом із Дамаска. Ми маємо приказку: хто одружиться з чужинкою, помре», — ці слова Тамім спершу вимовляє арабською, а потім перекладає для мене англійською. На цьому прощаємося.

«Refugees welcome» або ні

Коли ввечері повертаюся до квартири Кемаля і його дружини Айшеґюль, де зупинилася на ці декілька днів у Антепі, мене переповнюють почуті за день історії. Розумію, що і чоловік, і всі жінки, яких я слухала, вже пройшли перші найскладніші роки життя в чужій країні. І тому сьогодні випромінюють упевненість та оптимізм.

Кемаль ставить на програвачі платівку ліванської зірки Фейруз і пропонує раки — турецьку горілку. До неї додають води, і рідина каламутніє. Раки п’ють без поспіху, за довгими розмовами про політику.

Наші з Кемалем та Айшеґюль розмови цього вечора, звісно, про біженців. Водночас, коли в країні живуть декілька мільйонів негромадян, це питання неодмінно стає політичним. Турецькі політичні сили розділилися у ставленні до них, і то доволі несподівано, з европейського погляду. Сирійців прийняла до країни чинна влада на чолі з тепер президентом, а до 2014 року — прем’єр-міністром Реджепом Таїпом Ердоґаном із Партії справедливости й розвитку, яка представляє політичний іслам. Президент у промовах постійно наголошує гуманістичні наміри Туреччини, покликаючись на те, що серед держав-сусідів Сирії саме його країна прийняла і врятувала найбільше біженців, «наших сирійських братів», одновірців. Натомість опозиція — секулярні кемалісти — обіцяє своїм виборцям, що сирійці скоро повернуться до Сирії.

На чільному фото Кемалевої організації «Kırkayak Kültür» у соцмережах — банер із написом «Refugees welcome». Такий, що його можуть тримати активісти в Греції чи інших країнах ЕС і що став особливо популярним у США після того, як вони 2017 року обмежили в’їзд біженцям. Але серед турецького середнього класу й навіть інтелектуальної публіки це непопулярна позиція. Щорічний кінофестиваль, що його робить «Kırkayak Kültür», має програму турецькою, англійською і арабською. «Це Туреччина, навіщо написи арабською?» — запитують глядачі, роздратовано позираючи на письмо, якого часто не можуть прочитати.

Стіл, за яким говоримо, освітлюють зелені ліхтарі мечеті, мінарети зазирають до вікон. Кажуть, в Антепі є квартал новобудов-висоток, які з певного ракурсу виглядають як напис «Аллаг» — الله —арабською. Але район, де живуть Кемаль та Айшеґюль, інакший: ліберальний, студентський. Проте й тут мене вдосвіта розбудить голос муедзина. Айшеґюль укотре повторить, що треба переїхати, бо ця мечеть за вікном не дає спати. А вона займає ледь не ціле подвір’я. В українських пострадянських мікрорайонах на її місці було би футбольне поле, гаражі чи якийсь пустир, а в нових житлових районах точно стояла би церква. Кемалю мечеть не заважає. А якби й так, куди переїдеш із власної квартири, весь другий поверх якої займає бібліотека? Та я прошу екскурсію не бібліотекою, а їхньою колекцією картин. Ось панно вірменського художника, далі — роботи митців із Сирії. Один дитячий малюнок зіперто на стіну: на ньому контур мапи Сирії, до якої веде вервечка слідів, і напис: «Одного дня ми повернемося додому». У 2011–2012 роках, каже Кемаль, у творчості його знайомих сирійців було ще багато символів опору, але що далі від Революції, то рідше вони трапляються.

Кемаль багато працював із сирійцями, але займався не гуманітарною, а професійною допомогою, ніби заперечуючи те, що в ситуації війни культура не потрібна. У культурному центрі «Kırkayak» сирійські митці могли працювати, влаштувати виставку, показати свій фільм — тобто займатися звичною для себе творчою діяльністю і принаймні на якийсь час забути, що вони є тими, хто стоїть у довгих чергах по дозвіл на проживання, що вони є навіть не біженцями, а людьми, яким належить лише «тимчасовий захист» — так офіційно називається їхній статус у Туреччині. Кемаль уважає, що це було необхідно, аби люди відновили почуття гідности, людської і професійної. А згодом біженці почали засновувати й власні культурні осередки, на кшталт того, де я зустріла Таміма.

Після декількох років співпраці Кемаля Тарлана із сирійцями хтось із европейських партнерів сказав йому, що його культурний центр працює за концепцією радикальної гостинности Жака Дериди. Не як толерантности, а такої гостинности, коли і гість, і господар добровільно «вчаться жити разом». Якщо вірити Кемалеві, це життя поруч змінює обидві сторони. Я хотіла би побачити, якими вони вийдуть із цього випробування.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!