Ростислав Семків
Травень 2003

Час читати ретро

Складається враження, що кожен успішний сучасний український письменник, щойно пожавши успіхи одного-двох перших своїх романів (чи чогось іншого), одразу ж поспішає зробити три речі: 1) надовго перестає писати в аналогічному жанрі, переходить на інші або ж узагалі замовкає; 2) активно починає просувати успішний(ні) роман(и) на Захід (не забуваючи, втім, і про Росію), турбується їхніми перекладами та популяризацією своєї попередньої творчости; 3) задля заспокоєння домашньої читацької авдиторії потроху підгодовує її різноманітними збірниками та компілятивними виданнями зі своєю участю. Направду, така тенденція популяризації «себе колишніх» останнім часом переросла в закономірність. Пояснити її причини – значить спробувати охарактеризувати, що діється нині в нашій літературі. Або, принаймні, як діють ті, з іменами яких звикло асоціюють нашу сучасну літературу.

Феномен ліквідности

Хоч поняття ліквідности морфологічно загрозливо наближається до дієслова ліквідувати, воно насправді означає можливість швидко і без додаткових зусиль реалізувати той чи інший товар. Саме це сьогодні в нас і відбувається: швидко, майже враз ринок наздогнав і хапанув за плечі наш кволий літературний процес, імена багатьох письменників перетворилися на бренди й ці бренди стали ліквідними. Перед усіма, хто опинився на гребені (а хто – це вже річ мало чи не випадкова), постала несамовито гостра вимога, до якої більшість наших літераторів (разом із критиками) готові не були: більше писати – такою є цілком закономірна логіка ринку. Видавці не можуть дозволити літературній зірці на якийсь час пригаснути: тут потрібна не так творчість, як продукція – нові тексти повинні з’являтися достатньо часто, аби публіка не встигала забути зоряного імені, бо ж на це місце грядуть нові. Але звідки ж нам узяти швидких на письмо «найманців пера», якщо з цим класом так довго боролися? Дотепер у свідомості більшости літературного люду сидить стереотип, до якого нашим европейським та російським сусідам, схоже, зовсім байдуже: писати багато і швидко, видаватися часто – це для нас надто ризиковано. Адже справжня Велика Література твориться довго, виношується в муках, зате ж і породжує не якісь там романи-одноденки – літературні брили і монолітні різьблення! Ні, наші письменники дотепер не мають права на помилку, і не писатимуть, якщо всіма своїми фібрами не відчують Високого Поклику Слова. Детектив? До цього метрам зась. Це ми залишаємо для конкурсів та іноземців. Самі ж надалі творитимемо лише серйозне, концептуальне, тривке. Або...

...або навіщо нам це все взагалі? Цікавіше і куди принадніше поклопотатися своїм норвезьким перевиданням, набагато легше скомпілювати кілька своїх давніших текстів у збірочку і відбути, пропаґуючи її, кілька презентацій. Справжній постмодерний спорт: творчість переписана і доповнена. Чи перестанемо ми коли-небудь гратися в класики? А може, варто вийти поза межі кількох клітинок нашого утлого гіт-параду?

Надзвичайно показовою, з огляду на сказане, є поява антології «вибраної української прози та есеїстики кінця XX століття», якій укладач Василь Ґабор дав захисну назву «Приватна колекція». Що привертає увагу? Найперше, неодноразово наголошувана «авторськість» видання (як у тому анекдоті – «Це приватна бійка, сер? Чи я можу взяти в ній участь?»). Схоже, упорядник надто вже переоцінює нашу критику, мовляв, зараз же нападуть, чому той і той опинилися тут, а отого немає. Втім, вряд чи цього варто остерігатися: всім подібним закидам поламала зуби ще достопам’ятна МУЕАЛ, яка сьогодні викликає хіба що ностальгійні спогади. Подібність цих двох «проєктів» прямо стосується сказаного вище: ці (та й інші, так люб’язно згадані паном Ґабором у передмові) антології виконують одну й ту саму наголошено утилітарну подвійну функцію: з обов’язковими обмовками пропонують нам реєстр «доброго читва» й потверджують цим реєстром факт присутности певного кола імен у сучасному «...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!