Іван Коропецький
Жовтень 2009

Часом №5 означає №5

Юрій Андрухович, не припиняючи своїх досліджень зв’язку між топографією та соціяльно-політичними обставинами, як приклад цієї проблеми наводить досвід польськомовного письменника Станіслава Лєма («Критика», 2008, ч. 12). Він народився у Львові в 1921 році. Батьки письменника, лікар Самуель Лєм (Samuel Lehm) і його дружина Сабіна (Sabina Woller), хоча між їхніми предками були євреї, виховали хлопчика католиком. Він жив у Львові за польського, совєтського, німецького, знову совєтського режимів, аж поки в 1945 році виїхав до Кракова. 1982 року переїхав до Берліна та аж до повороту до Польщі в 1988 році жив у Відні. На додаток до цілої низки книжок, переважно в жанрі наукової фантастики, 1975 року він опублікував свої спомини «Високий Замок» (назва гори у Львові), в якій зворушливо згадує перших 25 років свого життя. На можливий запит, якої він політичної приналежности, Лєм дав відповідь в одному інтерв’ю (за Анруховичем): «Львів є частиною мене, а я частиною Львова. Я врослий у Львів, наче дерево». Бо, каже від себе Андрухович, «Львів є хоч і суперечливо-драматичним, але настільки спільним зусиллям Сходу і Заходу, що все одно нікому не вдасться увібгати його у власні національні загорожі». Не лише місто, але також декого з тих, що звідти походили чи походять.

Я дозволю собі запропонувати ще один варіянт такого вибору. Часом моїм партнером у бриджовому клюбі є Ґертруд Ф., концертова піяністка та вчитель фортеп’яно. Її покійний чоловік, Самуель, дириґент класичної музики та композитор, народився в 1908 році на Буковині, в Ґурагумора (румунською Gura Humorului). Хоча Буковина була окупована Австро-Угорщиною в 1774 році, а від 1861-го стала її автономним краєм, усе ще можна було там відчути залишки турецько-молдавського володіння. При кінці Першої світової війни, в 1918 році, українські жителі спробували приєднати Буковину до Західно-Української Народної Республіки, але західні аліянти договором у Севрі віддали цей реґіон Румунському королівству. Столиця краю, Чернівці, в міжвоєнний період офіційно звалася Cernăuţi (Ґертруд і далі зве її по-німецькому: Czernowitz). У червні 1940 року Буковину прилучено як Чернівецьку область до СРСР, але вже через рік, при помочі німецької армії, знову повернуто під румунську владу. Після закінчення Другої світової війни Буковину знову як область приєднано до Совєтського Союзу, і 1991 року вона стала частиною незалежної української держави.

Топонімічні зміни не обмежувалися перейменуваннями краю чи місцевости, але сягали глибше: аж до змін назв вулиць. Очевидно, такими реформами нова влада сподівалася прихилити до себе тамтешніх жителів. Отож Самуель народився у будинку №5 на вулиці Принц Ойґен, згодом її перейменували на страда Мігаіл Вітеазу; за короткого приходу совєтської влади вона стала вулицею Молотова, а невдовзі – вулицею Германа Ґеринґа. Після студій у Відні Самуель став професором консерваторії в Чернівцях і часто відвідував родинне місто. Наступні зміни назв вулиць у цій місцині його не цікавили; він був «зайнятий» два роки в румунському концентраційному таборі в сьогоднішньому Придністров’ї та зо два роки в чеському леґіоні генерала Людвіґа Свободи. Після війни кружною дорогою, через Прагу та Колумбійську республіку, потрапив у США й оселився тут. Можна поспівчувати йому, якщо в розмаїтті всіх цих політичних, географічних і топонімічних змін він мусив відповідати на запитання, яка ж його політична приналежність? Але, на щастя, була в цьому калейдоскопі одна константа: номер його будинку не мінявся. Тож його політична приналежність була – №5.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!