Тетяна Журженко
Червень 2011

«Чужа війна» чи «спільна Перемога»?

У цій статті розглядаються деякі аспекти політики пам’яті на україно-російському прикордонні на прикладі двох сусідніх областей – Харківської й Бєлгородської. Звертаючись до недавніх прикладів політичної інструменталізації історії Другої світової війни, я спробую зіставити нові регіональні «культури пам’яті», що формуються в Росії та Україні з кінця 1980-х років. Долі Харкова й Бєлгорода, відстань між якими всього сімдесят кілометрів, виявилися тісно пов’язаними під час війни – обидва міста були звільнені радянськими військами в серпні 1943-го року під час Бєлгородсько-Харківської наступальної операції, що стала завершальним етапом Курської битви. Сьогодні на їхньому прикладі можна чітко простежити процеси плюралізації та націоналізації колись «спільної» офіційної радянської пам’яті про війну, що відбуваються обабіч кордону.

Плюралізація пам’яті зумовлена демократизацією публічної сфери та місцевого політичного життя, що відкрило можливості для оприлюднення власних версій минулого різним соціальним групам, як традиційним (радянським ветеранам, в’язням нацистських концтаборів), так і новим (нащадкам жертв Голокосту, жертвам сталінських репресій, колишнім остарбайтерам). Націоналізація пам’яті пов’язана з реінтерпретацією радянського наративу про «Велику вітчизняну війну», переоцінкою її основних подій, діючих осіб та історичних підсумків у процесі конструювання пострадянськими елітами нових національних ідентичностей і національних «культур пам’яті». Націоналізація далеко не завжди означає «десовєтизацію» пам’яті, якщо розуміти під цим терміном цілеспрямовану політику «розрахунків із минулим». Радше, можна говорити насамперед про прагматичні дії місцевої влади, спрямовані на поступове й часто непомітне усунення «архаїчних» радянських символів, їхню (часткову) заміну національними та релігійними символами або їх інтеграцію в новий домінуючий історичний наратив. Водночас, пам’ять про «спільну Перемогу» залишається важливим символічним ресурсом, затребуваним різними політичними акторами як на регіональному, так і на національному рівні; в україно-російських відносинах вона використовується для легітимації проектів пострадянської інтеграції та «стратегічного партнерства» двох країн. Націоналізація пам’яті про Другу світову війну розглядається мною на прикладах двох нових воєнних меморіалів: «Прохорівського поля» у Бєлгородській області та «Висоти маршала Конєва» – у Харківській. Відомі сьогодні дослідження радянських воєнних меморіалів у країнах Східної Європи присвячено переважно зміні їхнього символічного статусу й політичної ролі в умовах демократичних реформ, декомунізації публічного простору та реконструкції національних ідентичностей.

Бенджамін Форест і Джульєт Джонсон, аналізуючи поряд із іншими пострадянськими «місцями пам’яті» у Москві Парк Перемоги на Поклінній Горі, пропонують таку класифікацію пов’язаних із ними політик пам’яті: 1) кооптація в нову систему символів, 2) конфлікт, викликаний взаємовиключними інтерпретаціями події або історичної особи, 3) ігнорування або забуття, 4) перенесення на інше місце, демонтаж або руйнування. Обрані мною для аналізу місця пам’яті – нові воєнні меморіали, створені під патронатом харківських і бєлгородських еліт уже після розпаду СРСР. З одного боку, вони репрезентують нові проекти регіональних і національних ідентичностей, які, на перший погляд, вільні від тягаря радянської ідеології, а з іншого – відбивають фрагментарність і конфліктність нових національних наративів, що співіснують із ареалами радянської пам’яті і мають тенденцію до політизації й реідеологізації історії Другої світової війни.

 

Пам’ять про Другу світову війну в Росії та Україні

Як уже зазначалося, створений у брежнєвську епоху міф про «Велику вітчизняну війну» й спільну перемогу народів Радянського Союзу над нацистською Німеччиною не тільки забезпечував легітимність радянської системи, але й став основою формування нової колективної...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!