Віталій Яремчук
Квітень 2013

Чи буває історіографія «безпартійною»

Чи можлива в сучасній Україні вільна від політики історіографія?* Професійне історіописання в сучасній Україні зазнавало й далі зазнає гострої критики за його політизованість, пов’язаність із поточною політичною кон’юнктурою. Речники оздоровлення сучасної української історіографії закликають до усунення політики з академічної історії, рекомендуючи при цьому, серед іншого, західні підходи та методології як можливий порятунок від таких, на їхній погляд, анахронізмів.

Необхідна модернізація української історичної науки, її бажана інтеґрація у світовий історіографічний простір питання про політичну анґажованість української історіографії не скасують, хоча, ймовірно, зменшать його гостроту. Чому? Бо, гадаю, вільної від політики історії не буває в принципі.

Поняття «політично анґажоване історіописання» досить неоднозначне. Таким можна вважати «накладання» політичних поглядів дослідника на історичний «матеріял», із якого формується його текст (який, зрештою, зазнає впливу і релігійних переконань, етичних та естетичних уподобань, емоційного стану, навіть вікових і статевих упереджень та особливостей дослідника). Вже давно стала тривіяльною відома від часів Вільгельма Дильтая теза про соціяльно зумовлену небезсторонність кожного історика, – цю залежність треба усвідомлювати й поборювати, водночас розуміючи, що повністю її подолати неможливо. «Всяка історія є тенденційною, а якби вона не була тенденційною, то ніхто її й не писав би», – іронізував із приводу суб’єктивности історика Робін Дж. Колінґвуд.

Проте у цій статті вестиму мову про політичну анґажованість іншого штибу. Саме необхідність і можливість відмови від неї, як здається, постулює Наталя Яковенко у своїй знаній тезі про «одну Кліо» та «дві історії» (чи в інших текстах – «дволикого Януса») – дослідницьку науку, яка має обстоювати (і здатна це робити) безсторонню правду, яка «партійною не буває», і дидактичне історіописання, що має суто практичну мету й «полемізувати з котрим – марна справа». Широкий резонанс, але, що типово для української інтелектуальної ситуації, у вузьких колах, викликала поява ґрунтовного дослідження Георгія Касьянова про голод 1932–1933 років у політиці, масовій свідомості й історіографії минулих тридцяти років. Один із авторових головних висновків (якщо не найважливіший) полягає у твердженні про «злуку» сучасної «канонічної історіографії» голоду – Голодомору (курсив Касьянова) з державною історичною політикою, натомість дослідник не раз наголошує власну позаполітичну позицію – і в аналізі генези теми голоду як предмета зацікавлень політиків, суспільства та істориків, і у відтворенні власної версії трагічних подій початку 1930-х років, побудованої «без наміру здійснювати будь-яку місію». Отож для згаданих науковців не йдеться, зрозуміло, про віру в стерильність дослідницьких текстів у розумінні відсутности в них політичних та інших переконань і поглядів історика, бо ж, як висловився Касьянов (згадуючи афоризм, здається, Освальда Шпенґлєра), «історик не здатний поглянути на історію “оком Бога”». Не йдеться про таку «помірну» політизованість історіописання і мені. Під політично зацікавленим історіописанням тут розумію таку практику істориків, за якої продукт їхньої інтелектуальної діяльности – історіографічний текст – або виправдовує теперішній політичний порядок, або ж, навпаки, намагається його змінити й обґрунтовує інший, «кращий» і бажаніший. Саме з такої перспективи пропоную говорити про неможливість незалежности історіописання від політики.

Теза про іманентну політизованість історіописання в сенсі його вписаности в поточну політику не є новою. Тих небагатьох її прихильників, які роздумували (...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!