Олена Петренко
Листопад 2012

Чи існує канон українського літературного Бароко?

Вступні ремарки, теоретичні засновки та сучасний стан проблеми

Після 1991 р. в країнах Східної Європи, котрі щойно здобули незалежність та декларували свою «західність», дискурс про літературу став неможливий без дискусій навколо літературного канону: одним із головних викликів була деконструкція усталених і, що важливіше, конструювання нових канонів, і це привносило нові парадигми в оцінювання авторів та праць, що виступали в якості носіїв усталеної традиції, та в залучення до нової літературної системи доти вилучених з «офіційного» канону письменників чи то через їхнє перебування на еміграції або «в підпіллі», чи через вимушене мовчання під загрозою ув’язнення та переслідувань.

З погляду сучасного літературознавства проблема канону має вирішальну вагу в контексті двох питань: по-перше, як літературний рух впливає на ідентичність певного періоду шляхом розповсюдження та сприйняття «національних» і «наднаціональних» форм літератури обома її «суб’єктами» - автором і «адресатом», а по-друге, як діє методологічний інструментарій переозначення буття «свідомого» суспільства/нації через призму літератури. В обох випадках ідеться про сучасність. Можливість застосування ідеї «канону» стосовно домодерної літератури видається на перший погляд досить простою. Я спробую сфокусувати увагу на кількох елементах, які можуть посприяти виокремленню рамок «канону» української літератури доби Бароко.

Ще з Античності існував «канон» поезії та/або риторичної чи історичної прози, котрий вважали за ідеальну «модель» для imitatio[1]: цей доволі риґористичний звід правил був обов’язковим для всякого поета чи прозаїка, що прагнув долучитися до високої літературної системи, позаяк перші спроби

сформулювати концепт канону в теоретичному плані й «актуалізувати» його практичне застосування у певному контексті припадають аж на XVIII ст. Натомість доти, упродовж XVI-XVII ст., канон формували універсальні й надалі домінуючі моделі класичної та ренесансної риторики і поетики, хоч окремі теоретичні трактати вже почали апелювати до «локальних» (сучасною мовою «національних») ораторів і поетів з метою звеличення власного народу та країни. Якщо ми звернемося до Речі Посполитої і тих літературних систем, що тут функціонували (з українськими теренами включно), то першу спробу прикласти літературний канон до протонаціональної ідентичності зможемо віднайти у своєрідній «енциклопедії» видатних людей Шимона Старовольського – творі «Ekatontas»[2]. Старовольський адаптував до польської культури кількох попередників, знаних італійському та європейському Ренесансові, і заклав «фундамент» для творення польського літературного канону. Своєю чергою, визнаючи «абсолютний» пріоритет  Яна Кохановського, але залучаючи декого з-поміж решти польських поетів нарівні із «зірками» європейського Ренесансу, Мацей Казимир Сарбевський заклав «традицію», що лягла в основу польської літературної системи аж до Романтизму (позаяк  – ça va sans dire[3]  – Романтизм спирався на цю традицію як у тяглості, так і у виокремленні).

Цілком інакшою була ситуація східного сусіда України – Московського царства. Хоч у XVII ст. тут фіксують так звану «першу окциденталізацію», проте дуже непросто відрізнити російський «канон» від церковнослов’янського, котрий надалі був прив’язаний до середньовічної синкретичної практики та релігійно-літургійної форми наднаціональної церковнослов’янської літератури.4]

У цій розвідці я зосереджуся на можливостях виокремлення літературного канону в українській літературі XVII ст. Якщо польський ерудит Старовольський зміг укласти енциклопедію поетів і письменників включно з польськими та опублікувати її у...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!