Сергій Кравченко
Квітень 2001

Чи має Україна істориків?

Ідеологічна та методологічна криза, що її сьогодні переживають українські гуманітарні науки, зумовлена тим спадком, який вони перебрали від радянської епохи. Це, насамперед, академічні структури та кадри. Історіографії, яка за радянського режиму виконувала суто ідеологічні завдання, надаючи історичної леґітимного радянській тілесності, це стосується повною мірою. Вона позначена кількома яскравими прикметами «радянського спадку» (хоча межі між ним і «набутками» пострадянського часу постмодерністично розмиті й неозброєним оком їх навіть важко виявити). Передусім це виявляється в парадигматичному плані. Історична наука в УРСР, як відомо, інтелектуальною та методологічною наснаженістю не відзначалася. Вибір дослідницьких тем було різко обмежено вивченням нової та новітньої «вітчизняної» історії з особливою увагою до класової боротьби, робітничого руху, діяльності більшовиків, відредагованої версії Другої світової війни тощо. Медієвістику та сюжети світової («зарубіжної») історії практично не вивчали, а викладали за пожовклими російськомовними підручниками. Західні методології на наші терени зі зрозумілих причин не допускалися, відтак ми не мали ані власної соціальної історії, ані історичної антропології, ані історії ідей, ментальностей і всього того, що натепер складає «неясний об’єкт пожадання» молодих істориків.

Ця рахітична модель історіографії збереглася в Україні й після 1991 року, хіба що замість фантомних робітників, більшовиків і радянських партизанів наголошується історія українського «національно-визвольного руху»: в особах українофілів другої половини XIX століття, чи українських революціонерів 1917–1921 років, чи діячів ОУН–УПА. На рівні метанаративів складається тяглість із видатних розбудовників державності – від Володимира Великого, Богдана Хмельницького й Мазепи до Грушевського та двох останніх президентів. Концепція «національно-визвольного руху» також леґітимізує вивчення козацької історії, що її чиновники від освіти й науки подають як свідчення «повноти» української історіографії, наявності в ній «медієвістики». Але бодай трохи поінформованій публіці відомо, що дослідників із темами «нижче» XIX століття практично не беруть до аспірантур або змушують міняти тему на суто історіографічну. Отже, чутки про наявність в Україні медієвістики вкрай перебільшено.

Не менш живучий радянський спадок і там, де йдеться про передачу знань. Якість історичної освіти залишається вкрай низькою: основним джерелом набуття знань є самоосвіта. Але відомо, що далеко не все зберігається в книжках, найцінніше – те, що складає суть історичного ремесла – передається усно в лекційній аудиторії, на семінарі, безпосередньо від учителя до учня. Спостерігається відчутна криза довіри до викладача, адже тяжко вважати вчителем того, хто присвятив своє життя римуванню партійних догм або просто не опанував ремесла історика. Багатьом талановитим молодим людям нехіть до кар’єри історика прищеплюється ще на студентській лаві. Але далі більше. Західній людині невтямки, що в Україні практично немає системи підготування молодих випускників до здобуття вчених звань і подальшої наукової кар’єри. Те, що у нас зветься «аспірантурою», зовсім не схоже на п’яти- чи семирічні американські graduate studies, під час яких не тільки пишеться докторська дисертація, але, найголовніше, відбувається інтенсивний і дуже серйозний фаховий вишкіл докторанта. Український аспірант упродовж трьох років буцімто займається дисертаційним дослідженням, – але як можна написати щось путнє, не маючи методичного тренінґу? Недбало читані протягом першого року аспірантури курси з філософії («про все і ні про що») та з іноземної мови надто халтурні, щоби підготувати до кандидатських іспитів. Отож, якщо у вузах фаховому вишколу історика перешкоджає відсутність Lernfreiheit (не вільний обирати курси, студент змушений слухати безліч нудних предметів), то в аспірантурі ніякого вишколу нема взагалі. А професори здійснюють наукове керівництво здебільшого...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!