Максим Віхров
Лютий 2018

Чи можлива українізація? Міркуючи про кейс Донбасу

Коли міністр культури Євген Нищук назвав південно-східні міста України, зокрема Донбасу, «завезеними», він у певному сенсі мав рацію. Донбас і справді можна вважати «завезеним» реґіоном, щоправда, завозили туди переважно українців. У ХХ столітті це були трудові переселенці, яких радянська влада залучала спочатку для сталінської індустріялізації, а потім – для відбудови після Другої світової війни. Переселення було різною мірою примусовим: навіть тих, хто зголошувався добровольцем, із рідних місць витискали штучні, створені владою, обставини: колгоспне кріпацтво, Голодомор, потреба сховатись у мурашниках великих будівництв від недоброго ока режиму тощо. Але переселенці, які були переважно етнічними українцями, не змогли відтворити на Донбасі звичне для себе мовне середовище: вже у другому-третьому поколінні вони повністю розчинялися у русифікованій масі «радянських людей». Чим довше думаєш про механізми зросійщення, тим краще розумієш, чому державна політика українізації дає такі скромні результати.

У жорнах системи

Потрапляючи на Донбас, переселенці стикалися з необхідністю вчити російську мову вже на робочому місці. У другій половині ХІХ століття, коли формувалася вугільно-металургійна специфіка Донбасу, індустрія «говорила» англійською та німецькою, позаяк локомотивом розвитку реґіону був західний капітал і західні технології. Потім статус мови виробництва підхопила російська мова, абсорбувавши у майже незмінному вигляді всю необхідну термінологію. Чекати чогось іншого від Російської імперії було марно, але все залишилося без змін і в радянські часи. Можливо, якби коренізація тривала довше і була реальною стратегією, а не політичною тактикою, ситуація була б інша, але сталося так, як сталося: мільйони українців були змушені якнайшвидше опанувати російську в обсязі, необхідному для роботи.

Поглиблювати знання чужої мови змушувало її панування в усіх сферах. Російськомовними були преса, радіо, кіно, театр, російською спілкувалися чиновники у держустановах, а головне – російськомовною була система виховання та освіти, починаючи від ясел і закінчуючи інститутом. Фактично російська мова була безальтернативною: її незнання створювало силу-силенну труднощів. А от вчити українську було не обов’язково навіть у школі. Зі зрозумілих причин культурно-просвітницькі організації теж не могли підтримувати мову. Через усе це вже для першого покоління переселенців українська ставала мовою для хатнього вжитку, а для їхніх дітей та онуків – «мовою бабусі й дідуся», зрозумілою, але невживаною у повсякденному спілкуванні.

Україномовне середовище непогано збереглося у сільській місцевості Донбасу. Проте через дискримінаційну радянську політику щодо села вона стала маркером нижчого соціяльного статусу. У донбаських містах (а там мешкало 90% населення краю) україномовну людину автоматично сприймали як вихідця з упослідженого, бідного, безпаспортного прошарку сільського населення. Тож переїзд до міста спонукав українофонів якомога швидше позбуватися цієї ознаки «колгоспника», заговоривши «по-городському». До того ж на Донбасі не існувало україномовної міської культури: в усьому СРСР офіційною версією української культури була «шароварщина», зредукований псевдонародний і псевдоселянський кіч. Тож і тут, уникаючи принизливого тавра «колгоспника» (або політично небезпечного – «бандерівця»), українці докладали до русифікації чимало власних зусиль.

Поверхові зміни

Після розпаду СРСР влада незалежної України взяла курс на українізацію, але на Донбасі механізми русифікації діяли й далі. Українська мова стала обов’язковою для вивчення, проте рівень викладання часто був неприйнятно низький. Та й загалом більшість шкіл Донбасу залишалися російськомовними. Приміром, у Луганську було лише три україномовні школи, причому дві з них було розташовано на околицях міста, а ще одна мала досить погану репутацію, причому небезпідставно. Важко повірити, що в цьому не було певного задуму...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!