Марія Ревакович
Лютий 2017

Дещо про Нью-Йоркську групу

10 лютого 2017 року відійшов у вічність Богдан Бойчук – поет, прозаїк, перекладач, літературний критик, один із засновників і чільних учасників Нью-Йоркської групи поетів (НЙГ). Іще у вересні 2016 року відвідувачі Формуму видавців у Львові мали змогу наживо слухати Богдана Бойчука – кілька зустрічей із ним відбулися в рамках програми авторських читань та дискусій «Велике повернення Нью-Йоркської групи». Аби згадати поета та сприяти осмисленню ролі Нью-Йоркської групи в українській літературі й культурі, «Критика» удоступнює уривок із книжки американсько-української поетки, перекладачки, літературної критикині та літературознавиці Марії Ревакович (також однієї із учасниць НЙГ) «Persona non grata. Нариси про Нью-Йоркську групу, модернізм та ідентичність». Пропонуємо увазі читачів уривок із нарису «Дещо про Нью-Йоркську групу», який окреслює обставини виникнення, основних учасниць та учасників НЙГ, а також особливості сприйняття творчого доробку групи в українському та американському контекстах.

 1

Коли Іван Фізер в інтерв’ю з членами Нью-Йоркської групи («Сучасність», 1988, ч. 10) запитував їх, чи група ще існує, а чи вже є явищем «історії», Богдан Рубчак відповів: «Я цього не знаю – мабуть, знає Бог та ще, може, Богдан Бойчук». Оскільки моє спілкування з Богом поки що обмежене й одностороннє, я звернулася до Богдана Бойчука із цим запитом, а він відповів, що для нього група існує, доки її окремі члени є творчо активними; позиція, яку він теж опосередковано (вдаючись до аналогії з Празькою школою) виклав у цьому ж інтерв’ю. Саме цю позицію категорично заперечив Юрій Тарнавський, заявляючи там же: «...НЙГ – це вже явище історії. Факт, що дехто з нас ще творить, цього не міняє».

Найдоцільнішим завданням, мабуть, було би знайти якусь золоту середину між цими двома екстремальними позиціями. Хоча справу тут дуже ускладнює вислів: «явище історії», яким нефортунно скористався Іван Фізер (факт, що він узяв його в лапки, таки нічого не змінює) і який виявився досить проблематичним, бо різні члени групи зрозуміли його по-різному. Богдан Бойчук, наприклад, теж ствердив, що НЙГ є явищем історії, отже, на поверхні начеб погоджувався з Тарнавським, але Бойчук мав на увазі факт, що, незалежно від міркувань про подальше існування чи неіснування, група вже «вписалася», так би мовити, в історію української літератури, подобається це комусь чи ні. Натомість Тарнавський зрозумів фразу «явище історії» прямо, як щось уже мертве, щось, що належить минулому й більше не існує. Хоча саме тут криється іронія, бо в історію (цю, з великої літери) «вписуються» події гідні уваги, а якщо вже вони «вписані», то не вмирають, їх можна забувати, але вони історично існують, а не потопають у масі неісторичного минулого. Але залишмо історію історикам.

Повертаючись до Нью-Йоркської групи, доцільно ставити питання не так про існування чи неіснування групи (бо воно, беручи до уваги попередні міркування, виявиться нелогічним), а радше питання міри чи якости її існування.

Богдан Бойчук у спомині «Як і пощо народилася Нью-Йоркська група»1 шукає початків групи ще десь у 1954 році, коли автор познайомився з Юрієм Тарнавським і групою молодих мистців на чолі з  Богданом  Певним,  які  зустрічалися в каварні «Орхідея» та дискутували на всілякі естетично-літературно-мистецькі теми. Якщо справді прийняти цю дату за зародок руху, який згодом оформився в Нью-Йоркську групу, маємо сьогодні гарну нагоду відсвяткувати чи вшанувати її сорокаліття.

Факт, що на початку існування НЙГ об’єднувала не лише поетів, а й мистців, не так важко пояснити, як і неважко пояснити факт, що згодом, уже після прийняття назви «Нью-Йоркська група» (що сталося 1958 року, див.: висловлювання Юрія Тарнавського у згаданому інтерв’ю) і випуску першого числа річника «Нові поезії» в 1959 році, етикетка «Нью-Йоркська група» перейшла чи не у виняткову власність таки літературних колеґ усього руху.

Америка в повоєнні роки, а особливо Нью-Йорк – її найбільший культурний центр, стали надзвичайно динамічним і стимуляційним середовищем, яке невдовзі народило такий ориґінально американський мистецький напрям, як абстрактний експресіонізм. І хоча Франція в ті часи експортувала філософію – екзистенціялізм, то не Париж, а Нью-Йорк став новим мистецьким центром світу. Ця атмосфера не могла не впливати на новоприбулу молодь, яка здебільшого ентузіястично кинулася в школи й університети. Кількість молодих українських мистців у середині 1950-х років із сьогоднішньої перспективи справді вражає. На першій мистецькій виставці в нью-йоркському Літературно-мистецькому Клубі (18 лютого 1955 року), яку відкрили літературним вечором Юрій Тарнавський і Богдан Бойчук, було представлено праці Богдана Певного, Любка Вороневича, Бориса Пачовського, Аркадії Оленської, Ярослава Вижницького, Зенка Онишкевича і Богдана Титли. Коли додати, що в другій і третій виставках (1956 і 1957 роки) до цієї групи приєдналося ще з восьмеро мистців, тоді справді ніхто не заперечуватиме їхнього значення і вагомости в усьому діяспорному літературно-мистецькому процесі 1950-х років. Проте ця мистецька братія дуже швидко розпорошилася і перестала існувати як група, що, само собою, дуже природно, бо тільки  молоді мистці-початківці схвалюють групові виставки, відтак більшість претендує на сольні виступи; а з другого боку, теж не всі й залишилися чи проіснували як мистці.

Американський літературний ґрунт кінця 1950-х років не поступався мистецтву динамічністю. Це був час, який народив, наприклад, так звану «біт ґенерацію», і всі ті ферментування, які тоді відбувалися, знов-таки, не могли не впливати на начитаних молодих поетів. Ліса Єфімов-Шнайдер досить детально дослідила саме це питання в статті «Поезія Нью-Йоркської групи: українські поети в американських лаштунках»2.

Я навела багато загальновідомих фактів із певною метою. Бо якщо Юрій Тарнавський, кажучи, що НЙГ – це вже явище історії (в значенні: не існує), мав на увазі саме цю бурхливу атмосферу кінця 1950-х – початку 1960-х років, з усіма тими палкими дискусіями за вином, планами, виступами, поспішним видаванням, то він великою мірою має рацію. Бо таку якість чи міру активности Нью-Йоркська група вже давно втратила. І було би наївно сподіватися чогось іншого. Часи змінилися, змінилися окремі члени НЙГ (щоб не вжити «політично некоректного» слова – постаріли). Замість балачок про екзистенціялізм, тепер модно говорити про деконструкцію, замість абстрактного експресіонізму маємо постмодерністські інсталяції або деконструктивістську архітектуру. Про богему вже не почуєш, хоч каварняні поетичні читання досить модні в американському творчому середовищі, проте межа між поезією і розвагою в таких виступах затирається до невпізнаности. Але це вже окрема тема.

Щоб визначити якісні зміни в сорокарічному існуванні групи, слід передусім окреслити певні принципи чи основи її заснування і подальшого буття. Тут віддаю належне Богданові Рубчаку, який чи не найвлучніше означив існування групи як функцію ось таких трьох чинників: 1) як групу приятелів із «нечастими перехрестями поглядів» на літературу й поезію зокрема; 2) як «видавничу кооперативу» (тут він дуже виправдовувався за комерційну термінологію) і 3) як своєрідний «стан свідомости», що зродився головною мірою з певної солідарности супроти атак неприхильників. (Див.: коментарі Богдана Рубчака у згаданому інтерв’ю з Іваном Фізером.) Усі три критерії актуальні й сьогодні. І хоча міра чи якість дружби окремих членів групи зазнавали різних еволюцій, однак константою цього спілкування надалі є взаємна пошана до кожної індивідуальної творчости в групі.

Щодо другого, видавничого аспекту діяльности Нью-Йоркської групи, треба ствердити, що хоча дванадцять чисел річника «Нові поезії» є найбільшим видавничим досягненням групи як цілости, то все ж це не є її останнє слово. І я навіть не маю тут на увазі окремі поетичні книжки, які виходили під маркою НЙГ вже після того, як 1971 року перестали видавати «Нові поезії». Можу заявити з майже стовідсотковою певністю, що мої дві перші збірки «З мішка мандрівника» (1987) і «Шепотіння, шепотіння» (1989), обидві видані під маркою НЙГ, – це вже найостанніші книжки у цьому видавництві. Проте видавнича діяльність НЙГ відродилася 1990 року, коли почав виходити квартальник літератури і мистецтва «Світо-вид» у співпраці з письменниками України3.  Це вже  не така ексклюзивна власність групи, як «Нові поезії», але поки що головне слово в цьому виданні має група. Звичайно, яким буде майбутнє, невідомо.

Щодо третього аспекту, то свого часу Нью-Йоркській групі справді було від чого й кого боронитися, і про це далі. Останнім часом це вже припинилося з тієї простої, мабуть, причини, що, по-перше, члени-засновники групи самі стали  своєрідним істеблішментом, а по-друге, принаймні тут, на еміґрації, на групу вже нікому нападати. В Україні ставлення до Нью-Йоркської групи здебільшого позитивне з боку і істеблішменту, і молодшого літературного покоління. Зрідка бувають сутички, як хоча б недавня Богдана Рубчака з паном Сизоненком (зацікавлених відсилаю до «Сучасности», 1994, ч. 6, «Одверта відповідь на відкритий лист»), але, на мій погляд, це радше окремі інциденти, ніж приклад якоїсь послідовної, неґативної кампанії. Творчість Нью-Йоркської групи вже не обходять в Україні десятою дорогою, а навпаки, включають до загальноукраїнського літературного канону. Наприклад, у третьому томі «Українського слова», хрестоматії для студентів ліцеїв, гімназій та гуманітарних факультетів вищих шкіл, представлено творчість п’яти членів НЙГ: Емми Андієвської, Богдана Бойчука, Віри Вовк, Богдана Рубчака і Юрія Тарнавського.

Не знаю, чи з усього досі сказаного викристалізовується моя позиція щодо існування НЙГ. Коротко підсумую: група далі існує, і то не тільки тому, що деякі її члени ще творять, а й тому, що вона вже стала частиною всеукраїнської історії літератури (без цього штучного розподілу на діяспорну й материкову частини). Крім того, дружні контакти між окремими членами групи, без огляду на відстань, тривають, як і триває (щоправда, в дещо обмеженій формі) видавнича діяльність НЙГ у праці над журналом «Світо-вид».

2

А тепер дещо про склад групи. Виявляється, що визначати його – також досить проблематична справа. Складність полягає в тому, що належність до групи можна розглядати у вужчому й ширшому параметрах і по горизонталі (як літературно-мистецький рух усієї ґенерації кінця 1950-х років), і по вертикалі (як суто літературний феномен). Я, звичайно, обмежуся тільки вужчим горизонтальним і ширшим вертикальним параметрами складу групи.

До первісної двійки Богдана Бойчука і Юрія Тарнавського невдовзі приєдналися Женя Васильківська, Богдан Рубчак, згодом Емма Андієвська, Патриція Килина і наостанок Віра Вовк.

Щодо Віри Вовк, то це сталося тоді, коли вона приїхала з Бразилії на рік до Нью-Йорка в грудні 1959-го й заприятелювала з молодими поетами. Це і є так звана первісна сімка або члени-засновники групи. Звичайно, і тут є певні складності, бо свого часу і Віра Вовк, і Емма Андієвська зреклися цієї належности, але можна сказати, що цих заяв ніколи не було послідовно зреалізовано до кінця. Наприклад, обидві поетки далі тісно приятелюють з іншими членами групи, обидві теж поставилися з великим ентузіязмом до заснування архіву Нью-Йоркської групи в бібліотеці Колумбійського університету, чого нещодавно домігся Юрій Тарнавський. Але повернімося до хронології.

Група поповнилася новими членами в середині 1960-х років, коли на сторінках «Нових поезій» виступили з поетичними публікаціями Юрій Коломиєць, Олег Коверко й Марко Царинник. 1969 року до цієї нової поетичної хвилі приєднався ще Роман Бабовал. Усі з них (за винятком Марка Царинника, у якого до сьогодні немає збірки поезій) видали під маркою НЙГ поетичні книжки: Юрій Коломиєць у 1965 році («Гранчасте сонце»), Олег Коверко в 1966 і 1969 роках («Ескізи над віддаллю» і «Втеча») та Роман Бабовал у 1972 році («Подорож поза форми»). Найостаннішим, і, можливо, для декого суперечливим, додатком до групи є авторка цієї доповіді. Приєднання до НЙГ відбулося на особистих засадах, а якщо я вже в ній, то її доля чи недоля досить мені близькі.

Богдан Бойчук, розглядаючи стилістично творчість первісної сімки в статті «Декілька думок про Нью-Йоркську групу і декілька задніх думок»4, розклав її в лінеарному спектрі з Еммою Андієвською в правому кінці, з Юрієм Тарнавським у лівому кінці й Богданом Рубчаком у центрі. Міркуючи про долю і недолю Нью-Йоркської групи, я теж хотіла придумати якусь модель, яка охоплювала би групу як цілість, хоча неконечно її творчість. І тут модель атома здалася мені найвідповіднішою. Як знаємо з фізики, атом має планетарну будову. Він складається з ядра й електронів, що кружляють довкола на орбітах. Придбання чи втрата якогось електрона або перехід з однієї орбіти на іншу спричиняє зміни в енергетичному стані атома. У цій атомістичній моделі НЙГ ядром є, звичайно, первісна сімка, а електронами – пізніші поетичні приєднання. Із цієї орбітальної сфери поетично творчими залишилися тільки Роман Бабовал5 і Марія Ревакович (хоча Богдан Бойчук все ще сподівається на добірку нових поезій до «Світо-вида» від Юрія Коломийця).

Із ядром групи все виглядає дещо складніше. Коли ядро атома розпадається, маємо справу з ядерною енергією. І тут моя аналогія НЙГ із моделлю атома закінчується, бо відхід Жені Васильківської на початку 1960-х років і Патриції Килини на початку 1970-х років ніякого вибуху не спричинив, хоча знаю, що деяким членам групи було прикро й болісно з приводу тих втрат. Коли б іще додати дещо амбівалентне ставлення до групи (в розумінні належности до неї) Емми Андієвської та Віри Вовк, можна майже дійти висновку, що розпад ядра групи відбувся вздовж чоловічо-жіночого спектра. Ніде правди діти, що чоловіча половина ядра групи була тією рушійною й активною силою, натомість її жіноча половина залишилася пасивнішою.

Ствердження, що жіноча частина первісної сімки, хоча й кількісно більша, була пасивнішою, ніж її чоловічий відповідник, взагалі не применшує впливу цих поетес на цілісність руху. Факт, що Емма Андієвська і Віра Вовк менше ідентифікують себе з групою і вибрали індивідуалістичніші дороги, можна пояснити, наприклад, тим, що поетично вони дебютували дещо раніше (Андієвська видала першу збірку в 1951 році, а Вовк у 1954-му), ніж Богдан Рубчак, Юрій Тарнавський чи Богдан Бойчук, і задовго перед остаточним сформуванням НЙГ.

Могло би виникнути запитання, чому саме такий, а не інший склад групи. Принаймні я іншого не бачу. Свого часу в «Нових поезіях» друкувалися Василь Барка й Вадим Лесич, але вони завжди вважали себе тільки приятелями групи, а не її членами. Таким же приятелем групи залишався Олег Зуєвський, хоча ніколи не друкувався в «Нових поезіях». Із молодших поетів на сторінках «Нових поезій» виступали також Данило Струк і Катерина Горбач. Данило Струк досить давно зробив вибір і зайнявся тільки викладацькою і науковою роботою, а Катерина Горбач теж давно замовкла як поетка. Але справа не лише в поетичному мовчанні, бо, як вказано вище, в НЙГ були й інші «замовкання». Справа в тому, що Катерина Горбач свідомо зробила вибір проти групи, коли в середині 1970-х років виступила на сторінках «Сучасности» зі статтею «Про неперспективи мансардної літератури», в якій закидала Нью-Йоркській групі елітарність підходу до літератури, брак пошани до читача і невміння знайти з ним контакт6. А це, як сказав би Богдан Рубчак, вже зовсім інший «стан свідомости»…

Електронну версію книжки Марії Ревакович «Persona non grata. Нариси про Нью-Йоркську групу, модернізм та ідентичність» можна придбати в онлайн-крамниці «Критики».

Читайте також: 

Олена Галета. Нью-Йоркська група: знову і вперше

  • 1.Богдан Бойчук. «Як і пощо народилася Нью-Йоркська група: До більш-менш десятиліття». Терем ІІ, 1966, ч. 2, с. 34–38.
  • 2.Lisa Efimov-Schneider. «Poetry of the New York Group: Ukrainian Poets in an American Setting». Canadian Slavonic Papers 23, 1981, с. 291–301.
  • 3.Журнал виходив від 1990 до 1999 року.
  • 4.Богдан Бойчук. «Декілька думок про Нью-Йоркську групу і декілька задніх думок». Сучасність, 1979, ч. 1, с. 20–33.
  • 5.Роман Бабовал помер 2005 року.
  • 6.Катерина Горбач. «Про неперспективи мансардної літератури». Сучасність, 1975, ч. 9, с. 86–89.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!