Олександр Гриценко
Грудень 1999

Діамант у баранячій шапці

1.

Починаючи розмову про «образотворчу шевченкіану», слід одразу ж вирішити для себе (й застерегти читача), що саме буде предметом цієї розмови – чи то сукупність присвячених Шевченкові творів образотворчого мистецтва sensu stricto, чи то лише обмежена за якимось зрозумілим принципом частина цієї сукупності, чи то геть усі візуальні зображення Шевченка в нашій культурі (більшість яких становлять, вочевидь, не твори «високого» мистецтва, а зразки популярної та масової культури); чи то, нарешті, візуальний ілюстративний ряд, який супроводжує вербальні міфологічні нарації про Шевченка як культову постать і, отже, є не самостійним культурним явищем, а лише складовим елементом, хоч яким масивним і значущим, загальної системи шевченківської міфології. Тут ітиметься саме про нього.

Ясна річ, у кожному з цих випадків підходи до розгляду, методи, критерії, інструментарій повинні бути специфічними. Якщо, скажімо, до «високомистецької» шевченкіани цілком застосовними (хоча й далеко не достатніми) є методи конвенційного, в тому числі модерністичного мистецтвознавства, то для поп-культурної шевченкіани вони непридатні – тут підійде інструментарій культурної антропології та сучасних культурних досліджень. Нарешті, вивчення візуального аспекту шевченківської міфології не можна відокремити від аналізу інших аспектів цієї міфології – її основних нарацій, її ключових ідеологем, утілених у постаті Шевченка ідеалів та цінностей тощо, – а отже, воно має ґрунтуватися на тих самих підходах і засадах, що й цей аналіз.

Хибний вибір критеріїв та підходів неминуче спричиняє упередженість і недогляди: оцінюючи продукт масової культури за критеріями «високого мистецтва», ми неодмінно відкидаємо його як «кіч», замість аналізувати його культурне та суспільне значення, тематику й цінності, які він відображає. З іншого боку, застосовуючи до елементу якогось культу (байдуже, релігійного чи національного) лише естетичні або раціонально-наукові критерії (і майже неминуче знаходячи в ньому шаблон та нелогічність), ми пропускаємо значно важливіше – а саме, сакральний зміст цього елементу, його роль і функцію в загальній системі даного культу.

Тобто, критикувати ритуальне дійство за те, що воно «шаблонне» й поступається за естетичним рівнем якому-небудь аванґардному «перформенсу», так само нерозумно, як критикувати релігійний живопис (наприклад, зображення Мадонни з дитям) за «неориґінальність» композиції або основної ідеї.

Втім, усі ці засади неважко сформулювати й виголосити, але куди важче дотримуватися їх на практиці. І майже неможливо – щодо такої «більшої за саму себе» постаті, як Шевченко.

Скажімо, ми вирішили обмежитися розглядом візуального аспекту шевченківської міфології. Однак виявляється, що більшість відомих і талановитих мистецьких творів, героєм яких є Шевченко (в тому числі значна частина його власної художньої спадщини), настільки розтиражовані й розпопуляризовані, що їх сміливо можна розглядати як явище масової культури (подібно до Джоконди на пластикових пакетах чи футболках). З іншого боку, їхнє побутування та рецепцію в українській культурі (як радянській, так і пострадянській) практично неможливо уявити поза всебічно інституйованим культом Шевченка.

Це переконливо показав, зокрема, Григорій Грабович у двох опублікованих у «Критиці» статтях, присвячених візуальній шевченкіані1. З багатьма його влучними спостереженнями й глибокими висновками не може не погодитися об’єктивно налаштований читач; не викликає заперечень і підсумковий висновок: практично всі спроби останніх років «по-новому глянути» на Шевченка, зламати стереотипи...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!