Борис Бахтєєв
Листопад 2010

Дмитро Табачник як дзеркало українських комплексів

Малюнок Володимира Казаневського.

 

Із винесеним у заголовок судженням, напевно, мало хто погодиться. Слова міністра освіти і науки України про те, що моральний авторитет Толстого та Достоєвського, мовляв, «набув такого всесвітнього значення, що жодного українського письменника минулого чи сучасности з ними навіть порівняти неможливо», сказані в інтерв’ю інтернет-виданню «Захід.нет», викликали зливу обурених коментарів і перетворилися в такий спосіб на знакову подію.

Висловлене Табачником у брутальній і провокативній формі, твердження про вторинність і нерозвиненість української культури віддзеркалює часте в українському суспільстві прагнення порівнювати все українське з усім російським. І найчастіше доходити висновку: що ж, і тут нам не пощастило, й тут доля була несправедливою до України.

Проте Табачник зачепив болюче для багатьох українців питання: він у досить банальний і провокативний спосіб висловив чи не найпоширеніший суспільний комплекс українців, і то всіх українців, незалежно від їхніх поглядів. Комплекс «бідних-нещасних», «багатостраждальних», «усіма вічно гноблених», «обділених долею», започаткований іще ранньою народницькою літературою, всупереч логіці утвердився в суспільстві саме в роки незалежности.

Різниця між «проросійськими», «креольськими» та «патріотичними» колами суспільства полягає лише в оцінці цього комплексу «бідних-нещасних». (Під умовною позначкою «патріотичного» тут фігурує той сеґмент, який заведено називати помірковано-націонал-патріотичним або націонал-демократичним. Так само під умовною позначкою «проросійського» тут фігурує помірковано-проросійський сеґмент. Будь-яких радикалів приберімо допоки з поля уваги.)

Речники наших умовних «проросійських» кіл – і маємо тут на увазі найперше популярний дискурс не надто уважного до розрізнювань обивателя – вважають, що так «тим українцям» і треба, все те «націоналісти» заслужили, або ж що вони перебільшують факти і спекулюють ними. «Креольські» кола цим узагалі мало переймаються, видаючи свою байдужість за «реалізм» і «прагматизм». Від «патріотичних» кіл тільки й чути нескінченний плач протягом от уже двадцяти років. Можливо, повсякчасне наголошування «багатостраждальности» України та її народу було доречним на межі 1980-х – 1990-х років, коли йшлося про виборювання незалежности і ця риторика могла бути інструменталізована для мобілізації проукраїнського електорату тодішньої УРСР. Але ж від 1991 року перед Україною стоять уже зовсім інші завдання й зовсім інші виклики, які потребують сутнісно інших мотиваційних арґументацій.

Звісно ж, ведучи мову про комплекс народу-жертви та комплекс країни, приреченої бути іграшкою в чужих руках, я не маю на увазі геть усіх без винятку інтелектуалів та членів суспільства, але панівний дискурс і виступів політиків, і публікацій більшости авторитетних медій є саме таким. Наявними є, відповідно, «холерична» («проросійська»), «флегматична» («креольська») та «меланхолійна» («патріотична») реакції; «сангвінічної» реакції, найконструктивнішої й найадекватнішої – бо переважно раціональної, а не переважно емоційної, в Україні вочевидь бракує. Яскравим прикладом цього й стало обговорення Табачникових висловлювань.

«Патріотичні плачі» завдають українцям чималої шкоди: в суспільства, і то незалежно від поглядів кожного окремого його члена, складається стійке уявлення, ніби «українськість» та «успішність» є поняттями ледь не антагоністичними, в усякому разі, несумісними; успішність править ледь не за ознаку «манкуртства». Своєю чергою, це спонукає людей, які прагнуть успішности, триматися осторонь патріотичних...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!