Всеволод Речицький
Травень 2008

До стратегії розвитку української Конституції

Як виглядає, 2007 рік став в історії України роком, коли політична еліта країни усвідомила необхідність подолати стратегічні й тактичні вади чинного Основного Закону, зрозуміла потребу створити кращі конституційні передумови руху України до евроінтеґрації.

На зламі минулого року очевидними стали такі вади чинної Конституції, як хронічна конфліктність у механізмі здійснення державної влади, нездатність підтримувати суспільну динаміку на рівні сучасних вимог, криза представницької функції українського парламенту, брак категорії громадянської свободи як головного об’єкта конституційної підтримки.

Що ж до конкретніших неґативних чинників у політичному дискурсі, було визнано, що чинна Конституція запровадила й підтримує фактичне двовладдя у виконавчій гілці, дозволяє здійснювати внутрішню та зовнішню політику владним суб’єктам із протилежними системами цінностей, не забезпечує місцевого самоврядування та ефективного представництва реґіонів України, толерує порушення зв’язку між виборцями та депутатами всіх рівнів, недостатньо підтримує представницьку функцію парламенту, не ґарантує соціяльно-економічних прав і свобод, не містить дискреційного простору для здійснення повноважень президента України і демонструє юридичний максималізм на рівні норм-принципів, суб’єктивних прав і обов’язків.

Очевидно, щоб подолати ці негаразди, політичний істеблішмент країни має повною мірою усвідомити, що сучасна конституція є насамперед уособленням юридичної ґарантії громадянської свободи. Недарма конституції виникли набагато пізніше, ніж звичайні закони. Їх поява є наслідком Нового часу, з яким прийшли розвинений ринок, демократія, віротерпимість і свобода підприємництва. Фактично весь модерний конституціоналізм пронизує думка про те, що в сучасному політичному світі є два типи політичної влади: а) уособлена в живих людях персоніфікована влада; б) уособлена в правових оболонках влада абстрактна.

Правова влада, внаслідок її більшої «продуманости» щодо живої персоніфікованої влади, є стратегічною. Вона є масштабними правилами політичної гри, що викладені в формі нормативних приписів – засад, принципів, прав, заборон втручатися в креативні сфери суспільного життя. Загалом уявлення про конституцію як про абстрактний владний авторитет є традиційним. Тоді як насильницьке підкорення спільним конкретним цілям дорівнює рабству, підкорення єдиним абстрактним правилам, хоч би який важкий був їх тягар, забезпечує простір для широкої свободи та різноманітности, писав свого часу Фридрих фон Гаєк.

            Тому найвищим авторитетом у суспільстві має стати конституція, допоміжними атрибутами якої є органи публічної влади. Абстрактне – це право, здійснення його – держава, наголошував Геґель. Проте конституція є не просто головним законом. Вона уособлює в собі те, що відрізняє право від законодавства, вона є універсальнішою, «об’єктивнішою» від законодавства, в якому її приписи матеріялізуються. Це пояснює разючу єдність конституціоналізму, його незалежність від національних політик. Можна сказати, що створення органічних конституцій є пошуком універсальних узагальнень.

            Життя вимагає стабільности й громадянської свободи, яка має не найліпші стосунки зі стабільністю. Конституція перша серед правових інститутів реаґує на цю ситуацію. Обравши лише стабільність, люди ризикують наразитися на авторитаризм і тоталітаризм. Ставши винятково на бік свободи, вони втрачають орієнтири і рухаються до хаосу. Щоб уникнути крайнощів, сучасні правові системи складаються як біполярні: частина норм у них дбає про стабільність, інші – про свободу. Громадянська свобода є стратегічно важливішою в сучасному світі, тому конституції в своїх найкращих зразках стають на бік свободи.

            Отже, сучасна демократична конституція є ґарантом свободи, виразом якої в здоровому суспільстві є міра позитивного хаосу, «невпорядкованости» в економіці (ринок), політиці (демократія), приватному житті. Тобто конституція є не так упорядником громадського життя, як ґарантом проти його надмірної організованости, реґламентованости тощо.

            Свобода важлива як пріоритет конституції не тільки тому, що її прояви в економіці та політиці призводять до найвищої ефективности. Свобода важлива і як моральний чинник, адже тільки вільна людина повністю відповідає за свої вчинки.

            Не дивно, що постулат свободи опиняється в конституціоналізмі на вершині піраміди. Він домінує над традиційними пріоритетами держави: стабільністю, порядком, захищеністю і безпекою. На жаль, чинна Конституція України в частині першій статті 3 стверджує, що найвищою соціяльною цінністю в Україні визнано не громадянську свободу, а життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку людини. Тобто чинна Конституція має наголошено охоронний характер. Навпаки, органічна конституція вважається ґарантом громадянської свободи не тільки в нормальному стані, але й у стані кризи, адже саме в такі моменти зверхність держави над людиною робиться особливо небезпечна.

            Відомо, що кожна конституційна система має свої засади. У США це вільні принципи англійської конституції, поєднані з природним правом та здоровим глуздом, у Франції – свобода, власність, безпека й спротив гнобленню. Із другого боку, теоретики конституціоналізму називають конституційні ідеї Томаса Джеферсона універсальними аксіомами вільного суспільства. Відомо, що в основі американського конституціоналізму лежить три, а в основах французького – чотири суб’єктивних права, що їх нині доповнюють «чотири свободи» Франкліна Рузвелта, «чотирнадцять пунктів» Вудро Вілсона тощо. У конституціоналізмі важливою є і сама структура основного закону, вживані в ньому концепції, тип реґулювання. Загальні пріоритети, що їх обирають творці, починають діяти не відразу, проте їх ефект можна спостерігати протягом не одного десятиліття.

            Враховуючи це, можна сказати, що нова Конституція України має бути відносно лаконічна, ясна й зрозуміла не лише правникам. Вона повинна діяти як реалістичний закон і має бути захищена в типових судових процедурах. Питання про те, до якого типу – парламентського чи президентського – належатиме Україна, слід вирішувати прагматично. Досвід наявних демократій не варто копіювати формально. Водночас треба пам’ятати, що конституційний досвід США не є суто національним, із чим свого часу погоджувався й Михайло Грушевський. Не випадково конституційне облаштування Німеччини та Японії після Другої світової війни було здійснено на основі універсальних американських проєктів. Так чи так Україна вільна у виборі можливих конституційних форм. Зокрема, стратегію правозахисних рекомендацій щодо поліпшення чинної Конституції України можна звести до викладених нижче пропозицій.

Преамбула

Преамбула нової Конституції України, порівняно з преамбулою чинної Конституції 1996 року, має бути коротша. Це пояснюється заміною суб’єкта прийняття Основного Закону. Якщо раніше ним була Верховна Рада України, то тепер ідеться про Український народ. В епоху панування загального, рівного й прямого виборчого права це закономірно.

Навряд чи Український народ може говорити про відповідальність перед Богом чи власною совістю, оскільки такий зв’язок є винятково особистим, персональним. Не всі громадяни є віруючими, а віруючі належать до різних конфесій. Своєю чергою, совість також існує індивідуально. Політично некоректним було би вказувати й на те, що народ ухвалює Конституцію, керуючись Актом проголошення незалежности України від 24 серпня 1991 року, оскільки такі суб’єкти політики, як нація чи народ, стоять понад писаними самозобов’язаннями. Як суверен Український народ не має жодних зобов’язань перед будь-якими раніше ухваленими юридичними актами, зовнішніми політичними силами чи обставинами.

I. Загальні засади

Засади нової Конституції мають спиратися на світоглядні позиції, що відбивають закономірності конституціоналізму ліберально-демократичного зразка. Інакше кажучи, в першому розділі Конституції має бути визначено основні параметри громадсько-політичного життя в Україні. Вони можуть бути подані як лаконічні конституційні приписи (цінності, принципи, норми), завдяки котрим сприйматиметься весь конституційний текст.

Перший розділ Конституції України має утверджувати те, що воля Українського народу є найвищим владним політичним авторитетом. Тобто воля Українського народу – це найвища жива (уособлена в людях) політична влада в Україні. Конституція ж має бути визначена як найвища юридична влада в державі. Ухвалюючи Конституцію, народ уважає її за ґаранта своєї свободи, за головний засіб протидії бюрократичній експансії держави. У цьому сенсі нова Конституція має стати правовим актом, що встановлює правила політичної взаємодії людей, державного механізму та Української держави загалом.

 Нова Конституція має базуватися на тому, що суверенітет Українського народу є вищим за державний суверенітет України, з чого випливає необхідність встановити юридичні обмеження щодо держави. Конституція має бути ґарантом громадянської свободи, тобто стояти юридично понад інструментальним державним порядком. Такий тип фундаментальних відносин добре описано в працях Фридриха фон Гаєка, Джона Ролза та інших політологів.

Правова влада Конституції має вважатися стратегічною. Вона виражена у формі засад, принципів, прав людини, основоположних свобод, а також правил функціонування (через співвідношення компетенцій) основних елементів державного механізму. Таке уявлення про основний закон є типовим для сучасного розуміння конституціоналізму, що його на Заході ототожнюють із верховенством права.

У частині першій статті 3 чинної Конституції стверджується, що найвищою соціяльною цінністю в Україні визнається не свобода, а «життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека людини». Якщо розуміти її зміст буквально, неважко дійти парадоксального висновку про те, що чинна Конституція забороняє ризикувати життям людини за будь-яких, навіть воєнних обставин. Адже незалежність і суверенітет країни, недоторканність її кордонів поступаються найвищій соціяльній цінності – життю фізичної особи. Творці Конституції України 1996 року ніби забули, що статті Основного Закону – це не метафори, а юридичні норми, розраховані на конкретну дію.

Головним об’єктом юридичного захисту нова Конституція України мала би, навпаки, назвати свободу Українського народу, процвітання нинішнього та прийдешніх поколінь. Тобто перший її розділ має бути побудований як юридична ґарантія того, що воля Українського народу визначає волю держави і є найвищим владним політичним авторитетом. Конституція повинна визначати державу як джерело сили, що забезпечує панування Основного Закону. Щоби сила держави була ефективною, вона має спиратися на демократію, бути леґітимною.

 Перший розділ нової Конституції має містити й норму про те, що дії винятково в межах повноважень, окреслених у Конституції та законах, є головним наслідком свободи народу для кожної посадової та службової особи. Такий підхід менш радикальний, ніж той, що закріплений у частині другій статті 19 чинної Конституції, за яким «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». Чинна формула не залишає простору політичного маневру для президента. Загалом повна заборона дискреційних повноважень має стосуватися лише посадовців силових і правоохоронних структур.

 Нова Конституція повинна закріпити й основні юридичні характеристики Української держави. Тут майже всі положення мають залишатися на рівні чинного Основного Закону. Доречним виглядає лише вилучення положення про те, що Україна є соціяльною державою. Таке ствердження на конституційному рівні поки що не має реальних підстав.

Компетенція державних посадовців за новою Конституцією повинна відповідати принципові служіння Українському народові. Ця норма була би важлива і для поточного законодавства, адже в ній поняття державних посадовців має набути універсальности, поєднуючи і політиків найвищого ранґу, і традиційних державних службовців. Слуги народу зазвичай не відрізняються від інших суб’єктів економіки, коли йдеться про задоволення їхніх інтересів. Принцип служіння народові означає, що визначення компетенції посадовців має орієнтуватися на суспільно корисну діяльність, хоча справжня мотивація цих суб’єктів може залишатися еґоїстичною.

Перший розділ нової Конституції повинен містити й право народу на демократичне повстання. З огляду на досвід Помаранчевої революції, нова Конституція України має закріпити положення про те, що народний спротив задля захисту громадянської свободи є леґітимним. Демократичне повстання – це класичний складник світової конституційної культури. Зокрема, стаття 20 Конституції ФРН 1949 року передбачає право громадян опиратися будь-кому, хто наважиться зазіхнути на демократичний лад, якщо інші засоби неможливо буде використати. Стаття 23 Конституції Чехії 1992 року стверджує, що громадяни мають право чинити опір зазіханням на демократичні принципи прав людини й основоположних свобод, якщо діяльність конституційних органів чи застосування правових засобів стане неможливим. Стаття 120 Конституції Греції 1975 року зобов’язує громадян чинити спротив будь-яким спробам скасувати Конституцію насильницькими засобами. Своєю чергою, стаття 32 Конституції Словаччини 1991 року проголошує, що коли діяльність конституційних органів або застосування правових норм стає неможливим, кожен громадянин має право опиратися всім, хто зазіхатиме на демократичне функціонування прав людини й основоположних свобод. Аналогічне право передбачено статтею 54 Конституції Естонії 1992 року, статтею 3 Конституції Литви 1992 року тощо.

Окрема стаття нової Конституції України має, як і раніше, фіксувати принцип поділу влад. На відміну від чинного Основного Закону, в оновленій Конституції має стверджуватися, що законодавча та виконавча гілки влади є автономними одна від одної. Поняття автономії є слабшим від поняття незалежности, проте краще відповідає суті справи. Як відомо, повне розділення влад є типовим лише для президентських республік на зразок США. Що ж стосується української конституційної моделі, то її доцільно побудувати за взірцем президентсько-парламентської республіки, де гілки влади не є остаточно відокремленими одна від одної.

У новій Конституції України слід наголосити ідею про те, що судова влада є незалежною від законодавчої та виконавчої влади. Тобто конструкція судової влади від початку має бути побудована так, щоб її сприймали не як просте відгалуження державної влади, а як специфічну владу в державі. Саме тому їй має бути надано підвищені ґарантії незалежности. У правовій державі суд є не так державним, як «наддержавним» органом. Йому доводиться судити державу, уникаючи позиції судді у власній справі. Нова Конституція має зафіксувати, що судова влада керується волею народу тільки тоді, коли ця воля виражена у формі закону. Судову владу не можна вважати за інструмент втілення політичних настроїв мас, суди мають працювати винятково на основі правових норм.

Окрему статтю нової Конституції треба присвятити принципу верховенства права. На відміну від чинного Основного Закону, вона має стверджувати, що судові рішення ухвалюють не іменем України (стаття 124 чинної Конституції), а іменем Закону (зокрема Основного Закону, якщо мати на увазі Конституційний Суд). За логікою правової держави, суди виконують волю закону, не будучи інструментом у чужих руках. Позитивним прикладом конституційного реґулювання такого типу є стаття 114 Конституції Молдови 1994 року, в якій закріплено здійснення правосуддя іменем Закону.

Критики такої позиції іноді стверджують, що судді мають підкорятися не лише законові, але й неписаному праву (його принципам, цінностям) тощо. На це можна відповісти, що дозвіл на використання права судді все одно отримують із норм закону. В цьому випадку таким законом можна вважати Конституцію України.

Що ж до закріплення в Конституції статусу мов, то з нового Основного Закону доречно вилучити наявне нині посилання на особливий статус російської мови. Виокремлення її з-поміж решти мов навряд чи є виправданим за сучасних обставин.

Нова Конституція повинна містити положення про те, що Українська держава забезпечує вільний рух осіб, товарів, послуг і капіталу на основі Конституції та законів. Ця формула є стислим вираженням засадничих для типової европейської держави ідей. Вона могла би стати корисним запозиченням із «Хартії основних прав Союзу», передбаченої проєктом Договору про конституцію для Европи 2005 року1.

У чинній Конституції України говориться про те, що «власність зобов’язує». Цей вираз є юридичною копією норми Основного Закону ФРН. Можливо, в новій Конституції краще стверджувати, що «власність сприяє незалежності й відповідальності особи перед суспільством». Це відома юридично прозора геґелівська ідея.

Нова Конституція України повинна замінити невдале положення частини другої статті 15 чинної Конституції про те, що «жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова». Як у такому випадку ставитися до ідеології Конституції України? З аналогічних причин в оновленій Конституції слід вилучити положення частини першої статті 17 чинної Конституції: «забезпечення інформаційної безпеки є <...> справою всього Українського народу».

У першому розділі нового Основного Закону доцільно закріпити норму-принцип про те, що «Свобода вираження поглядів є передумовою будь-якої політики і права, вона не підлягає скасуванню або обмеженню референдумом чи Національними Зборами України. Будь-яка цензура заборонена». Ця формула є втіленням сучасного розуміння свободи слова. Свобода вираження поглядів не може бути скасована чи звужена навіть через внесення змін до Конституції України. Відомо, що інформаційний обмін в інтернеті нині здійснюється за моделлю Першої поправки до Конституції США, що забороняє Конґресові ухвалювати закони, які обмежують свободу слова. На відміну від Великої Британії, де парламент може обмежити свободу слова звичайним законом, американський підхід ґрунтується на ідеї, що категорія свободи слова є вищою за поняття політики і права. Спочатку повинна існувати свобода слова, а потім на її основі має формуватися політика і відбуватися ухвалення будь-яких законів.

Відповідний розділ нової Конституції має закріпити суб’єктивне право на свободу вираження поглядів (свободу слова). При цьому обсяг цього права має формально збігатися з обсягом статті 10 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод 1950 року. Призначення ж принципу неможливости скасувати свободу слова полягає в тому, щоб наголосити її фундаментальний характер, заперечити навіть потенційну можливість її обмеження чи скасування. Тобто йдеться про непорушність класичної для політичної Европи норми, а не про заборону тимчасово обмежувати здійснення цієї свободи під час надзвичайного або воєнного стану.

 Своєю чергою, закріплення зовнішньої політики Української держави має передбачати визначення зовнішньої політики України як спрямованої на забезпечення її національних інтересів і безпеки через підтримання мирної та взаємовигідної співпраці з усіма членами міжнародної спільноти на основі дотримання норм міжнародного права. Але поняття загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, вжите в статті 18 чинної Конституції України, треба вилучити. Загальновизнаних норм міжнародного права, стверджують фахівці, просто не існує.

II. Символи держави

Другий розділ нової Конституції України міг би бути присвячений закріпленню державних символів України. Державним Гімном України можна проголосити національний гімн «Ще не вмерла Україна!». Новелами в реґламентації державних символів України може стати відмова від поняття великого герба України разом із вилученням норми про те, що закон про державну символіку ухвалюють дві третини від конституційного складу парламенту України.

Нова Конституція України може повернутися до первісної текстової редакції національного гімну України. Цього вимагає не лише досконалість літературної форми. Колективна творчість депутатів чи інших осіб щодо виправляння класичних текстів виглядає недоречною.

III. Права, основоположні свободи, обов’язки

Третій розділ нового Основного Закону можна б назвати: «Права, основоположні свободи, обов’язки». Тобто в новій Конституції слід використати термінологію офіційного перекладу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року. Як відомо, европейський документ передбачає захист прав не лише фізичних, але й юридичних осіб. Наприклад, стаття 10 Конвенції говорить про свободу вираження поглядів не тільки людей, але й газет і засобів масової інформації загалом. Окрім того, в новій Конституції має йтися не лише про обов’язки людини, а й про обов’язки держави, її органів і взагалі юридичних осіб.

 Доцільним виглядає використання в новій Конституції України окремих положень проєкту Договору про конституцію для Европи 2005 року. Крім того, закріплені в Конституції права людини й основоположні свободи не можна тлумачити як обмеження чи порушення прав і основоположних свобод, що їх визнають міжнародні договори України. Всі можливі обмеження в здійсненні передбачених Конституцією України прав і основоположних свобод мають: а) бути передбачені законом; б) відповідати цілям, для яких вони були встановлені; в) бути необхідними в демократичному суспільстві.

На Україну до того ж покладено певні зобов’язання за Міжнародним пактом про економічні, соціяльні та культурні права 1966 року. Цей документ наполягає на тому, що «ніщо в цьому Пакті не можна тлумачити як таке, що означає, нібито якась держава, якась група чи якась особа має право займатися будь-якою діяльністю або чинити будь-які дії, спрямовані на знищення будь-яких прав чи свобод, визнаних у цьому Пакті, або на обмеження їх більшою мірою, ніж передбачено в цьому Пакті».

Окремі статті Конституції треба присвятити основам конституційного статусу іноземців та осіб без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України. Вони мають ґрунтуватися на положеннях статті 4 Протоколу №4 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зі змінами, внесеними в Протоколі №11. Ідеться, зокрема, про заборону колективного вислання іноземців із країни.

 Основний Закон України повинен тлумачити територію України як потенційну частину території Европейського Союзу. Тому нова Конституція має інкорпорувати в свій текст вимогу статті 1 Протоколу №7 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року щодо процесуальних ґарантій здійснення прав іноземців. Закріплення таких ґарантій у Конституції є важливим, оскільки умови життя іноземців на території України все більше стають її повсякденною соціяльною проблематикою.

 Окрема стаття має подавати оновлену редакцію права на життя, яке в чинній Конституції закріплювалося ще в той час, коли в країні існувала смертна кара. Нині редакція права на життя має бути узгоджена зі статтею 1 Протоколу №13 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, яка вимагає повного й беззастережного скасування смертної кари.

Новелою Конституції могло би стати й право на придбання зброї для захисту себе і своєї родини. Нині право на придбання зброї в українському контексті сприймається неоднозначно, хоча ставлення розвинених країн до такого права не можна вважати неґативним. Громадяни України не завжди можуть розраховувати на ефективний захист поліції (міліції). Зброї як інструменту самозахисту потребують бізнесмени, журналісти, працівники правоохоронних органів, члени ДНД, фермери, колекціонери, літні люди тощо.

Конституційна стаття про свободу вираження поглядів могла би стати точним відтворенням офіційного перекладу статті 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року. Хоча европейська версія свободи слова (свободи вираження поглядів) суттєво поступається за рівнем ліберальности Першій поправці до Конституції США, проте вона значно досконаліша, ніж редакція статті 34 чинної Конституції України. До статті про свободу вираження поглядів доцільно було би додати окремі положення статті ІІ-13 проєкту Договору про конституцію для Европи, що передбачає додаткові ґарантії свободи слова у сфері науки та мистецтва. Як свідчить европейський документ, мистецтво та наукові дослідження мають бути вільні від обмежень. Відтак академічна свобода вимагає окремих конституційних ґарантій.

Прагнення звільнити свободу вираження поглядів у науці та мистецтві від будь-яких обмежень є універсальним. Наука й мистецтво проголошені вільними в судових рішеннях Верховного Суду США, зміст свободи університетів також визначено в Сполучених Штатах на законодавчому рівні. Для України юридичне поняття академічної свободи є новим, тому українська версія свободи вираження поглядів має спиратися на редакцію частини другої статті ІІ-11 проєкту Договору про конституцію для Европи 2005 року.

Нова Конституція має закріпити право кожного громадянина на доступ до інформації, яка належить державним органам, органам місцевого самоврядування, їхнім посадовим і службовим особам. Текст цієї конституційної статті міг би виглядати так:

1. Кожен має право на доступ до офіційних документів та іншої інформації про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Здійснення цього права передбачає можливість подати інформаційний запит або одержати інформацію в інший спосіб – на вибір запитувача.

2. Органи державної влади й місцевого самоврядування, їхні посадові та службові особи зобов’язані надавати належні їм відомості за інформаційними запитами, реґулярно оприлюднювати інформацію про свою діяльність.

3. Здійснення цього права, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підпадати під формальності, умови, обмеження або санкції, встановлені законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіяльної цілісности або громадської безпеки, а також для запобігання заколотам чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі населення, захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонности суду за умови, якщо шкода від оприлюднення інформації, на яку надійшов запит, переважає суспільний інтерес у її отриманні.

Право на доступ до офіційної інформації існує в світі давно, і його передбачає законодавство понад сімдесяти країн. Воно вважається традиційним елементом законодавства країн ліберальної демократії. У США цьому праву присвячені закони «Про свободу інформації» 1966 року, «Про конфіденційність» 1974 року та «Про уряд у сонячному світлі» 1976 року. В Західній Европі право громадян на доступ до офіційної інформації було закріплено законодавством Швеції ще у XVIII столітті. В Україні його передбачає Закон України «Про інформацію» 1992 року, який уже давно не відповідає европейським стандартам.

Що ж стосується соціяльно-економічних прав, то їх у новій Конституції може бути подано на основі положень частини першої статті 2 Міжнародного пакту про економічні, соціяльні та культурні права 1966 року. Всюди, де йдеться про соціяльно-економічні права, Конституція України могла би дублювати формулу: «Держава зобов’язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співпраці, зокрема, в економічній і технічній галузях, ужити в максимальних межах усі наявні ресурси та можливості, щоб поступово забезпечити повне здійснення цього права всіма належними способами».

Такий підхід до соціяльно-економічних прав дасть змогу зробити конституційний текст реалістичним, оскільки соціяльно-економічні права тут потлумачено як напрямки зусиль у відповідній сфері. Нова Конституція могла би також запозичити з Договору про конституцію для Европи (стаття ІІ-32) окремі ґарантії трудових прав молоді. Йдеться найперше про формулу: «Молодих людей, яких прийнято на роботу, забезпечують належними умовами праці, відповідно до їхнього віку, та захищають від економічної експлуатації та будь-якої роботи, що може вплинути на їхню безпеку, здоров’я, фізичний, духовний чи соціяльний розвиток або завадити здобуттю освіти».

У новій Конституції доцільно використати й нову редакцію права на страйк. Якщо частина перша статті 44 чинної Конституції передбачає право на страйк для захисту економічних і соціяльних інтересів, то нова Конституція може передбачати право на страйк для захисту соціяльно-економічних прав та інших прав і законних інтересів. Досвід Помаранчевої революції свідчить про те, що громадяни можуть страйкувати, щоб задовольнити й політичні потреби.

Право на соціяльний захист у новій Конституції України слід узгодити з вимогами Міжнародного пакту про економічні, соціяльні й культурні права 1966 року. Нова версія статті могла би містити запозичення статтей ІІ-25 та ІІ-26 проєкту Договору про конституцію для Европи 2005 року. У першому випадку йдеться про право людей похилого віку на гідне та незалежне життя, участь у соціяльному й культурному житті, в другому – про право людей із фізичними вадами на заходи, що забезпечують їхню незалежність, соціяльну і професійну інтеґрацію та участь у суспільному житті.

Чинну конституційну формулу: «Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки й чоловіка» варто було б замінити на норму: «Шлюб ґрунтується на вільній згоді осіб». Законодавство окремих европейських країн визнає моногамні шлюби. У моногамних шлюбах перебувають деякі іноземні дипломати, що працюють в Україні, існує також практика, коли українські громадяни за кордоном укладають моногамні шлюби, що призводить до юридично непередбачуваного в українському законодавстві права на спадок для суб’єктів такого шлюбу.

На відміну від актуальної нині Конституції, нова редакція права на освіту могла би передбачати обов’язковість не повної середньої освіти, а просто середньої освіти. Повна середня освіта в державних і комунальних навчальних закладах має залишатися безкоштовною, але більше не вважатися обов’язковою. Не всі люди мають здібності для засвоєння програми повної середньої освіти. Тому вимоги статті 53 чинної Конституції призводять до штучного виставляння позитивних оцінок за відсутности необхідних навичок і знань.

 Нова версія права на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчости (стаття 54 Конституції України) повинна ґарантувати академічну свободу університетів. І тут мало би йтися не про встановлення наукових зв’язків України зі світовою спільнотою (чинна норма), а про встановлення зв’язків українських науковців зі світовою науковою спільнотою. Реґулятивний потенціял конституційної норми має бути спрямований на науковців, а не на Українську державу загалом.

Мабуть, нова Конституція не повинна містити й обов’язку шанувати державні символи. Таке вилучення лише на позір здається недоречним. Демонструючи своє ставлення до державних символів, громадяни висловлюють згоду або незгоду з політикою держави. Американців важко запідозрити в тому, що їм бракує патріотизму, проте саме вони вдавалися до неодноразового публічного спалення чи прання прапора Сполучених Штатів. Пізніше Верховний Суд США визнав, що в такий спосіб люди дають політичній владі оцінку. Уряди й держави можуть помилятися, що доводить вся політична історія XX століття. Тому підтекстом обов’язку шанувати державні символи є і тоталітарне навантаження. Він ніби підсвідомо ставить державний суверенітет понад суверенітет народу.

IV. Громадянське суспільство

Четвертий розділ нового Основного Закону варто було би присвятити конституційному статусові громадянського суспільства в Україні. Необхідність цього розділу в новій Конституції пояснює те, що Україна є посттоталітарною державою. Досвід тоталітаризму не став універсальним надбанням усіх країн, проте він хвилею прокотився по світу, ставши чи не найбільшою політичною спокусою XX століття.

Україна заплатила високу ціну за життя в умовах диктатури й несвободи. Навіть такі досвідчені демократії, як США і Велика Британія, не мають того глибокого знання про панування держави над суспільством і індивідом, яке має Україна. Тому розділ про громадянське суспільство в новій Конституції – це не данина моді, а висновок з історичного досвіду країни. Щоб не захворіти на диктатуру повторно, суспільство має створити для цього відповідні профілактичні механізми. Помаранчева революція в Україні довела, що український народ по-справжньому усвідомлює сенс свободи. Тому розділ IV нової Конституції міг би бути побудований як компактний правничий інструментарій захисту приватних інтересів.

            На конституційному рівні має бути наголошено автономність життєдіяльности громадянського суспільства, самодостатність і свободу вибору, що традиційно панує в цій сфері.

            Саме в цьому розділі слід закріпити правило: збереження державної таємниці – прероґатива лише державних посадових і службових осіб, на приватних осіб відповідальність за її розголошення покладати не можна. А всі категорії відомостей, що належать до інформації з обмеженим доступом, треба визначити  винятково на рівні закону. З другого боку, предметом державної або іншої захищеної законом таємниці не може бути незаконна діяльність держави та її установ, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Не варто спеціяльно доводити антикорупційний потенціял такого підходу.

            Четвертий розділ нової Конституції мав би також заборонити будь-яку державну монополію на засоби телекомунікації та масової інформації. Режим таємности на інформацію, що є власністю держави, не повинен тривати понад тридцять років. Своєю чергою, відомості про особу, яку висувають, обирають чи яку вже обрано на державну або іншу публічну посаду, повинні мати статус соціяльно значущих. Нова Конституція має створити (надати) ґарантії для нормального функціонування комунікативної сфери в Україні.

            Крім того, такий підхід відбиватиме розуміння, що публічні особи, на відміну від приватних, нині зобов’язані жити в атмосфері інформаційної прозорости – необхідної данини, котру публічні фігури мусять сплачувати як компенсацію за свій статус. На таких позиціях стоїть, як відомо, Суд з прав людини у Страсбурзі, Верховний Суд США тощо.

            Четвертий розділ Конституції міг би закріпити й норму про те, що політичні, релігійні, мистецькі та інші світоглядні інтереси чи вподобання людини не можуть становити предмету державних заохочень або обмежень. Неприпустимою є ситуація, коли держава стає відкритим чи таємним прихильником лише однієї соціяльної групи чи ідеологічного напрямку в суспільстві. Держава не може підігравати конкретним релігійним конфесіям, політичним доктринам або окремим мистецьким шуканням.

V. Екологічна безпека

П’ятий розділ нової Конституції доцільно присвятити питанню екологічної безпеки. Крім того, що вона є проблемою стратегічного значення, дотримання екологічних стандартів – типова вимога Европейського Союзу до своїх дійсних та потенційних членів.

            Нова Конституція України може не посилатися на факт Чорнобильської катастрофи, але має базуватися на тому, що її наслідки відчутні в Україні майже всюди. Екологічна тема прочитується в підписаних від імені України міжнародних угодах. Екологічне очищення території є предметом зовнішньополітичних зобов’язань України. З погляду юридичної техніки, цей розділ має бути побудований на поєднанні чинних норм про екологічну безпеку (статті 16, 50, 66 теперішньої Конституції) та нових приписів.

            Зокрема, корисною нормою Основного Закону могла би стати стаття про обов’язковість проведення екологічних експертиз, що нині передбачено поточним українським законодавством. Проте ця норма заслуговує того, щоб піднести її до конституційного рівня. Громадяни також мають брати участь у процесі ухвалення рішень із питань, що стосуються довкілля. Їм має належати право вільного доступу до механізмів ухвалення цих рішень і вміння користуватися такими механізмами. У розробленні цього розділу Конституції України слід повною мірою використати потенціял норм міжнародної Конвенції про доступ до інформації, участь громадськости в процесі ухвалення рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля, від 25 червня 1998 року (зратифікована Законом України №832-XIV 6 липня 1999 року).

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!