Олександр Гриценко
Лютий 1998

Донкіхотство в масштабі хутора

Борис Олійник. Трубить Трубіж. – Запоріжжя: Дека, 1997. – 29 с.

Борис Олійник. Шлях. Вірші та поеми. – К.: Наукова думка, 1995. – 431 с.

 

Тонесеньку книжечку «Трубить Трубіж» виявилося надзвичайно важко придбати: в жодній із книгарень Києва останньої книжки «відомого поета й політичного діяча, академіка НАНУ Бориса Ілліча Олійника» (цитую за анотацією до підсумкової книги вибраного «Шлях») не виявилося. І то зовсім не тому, що її розкупили, а тому, що вона туди й не надходила. Тож дістати раритета вдалося лише у Фонді культури, де здавен головує Борис Олійник і де обидві рецензовані книжки й досі, гадаю, є на продаж у необмеженій кількості, недорого. Ще важче, однак, було цю книжку прочитати. Ні, надто складними для розуміння чи новими для українського читача ані форма, ані зміст поеми не є — скоріше навпаки. Проте за десятиліття «гласності», а потім — свободи слова й друку (вживаю цей термін без усякої іронії) й так званого «розвалу книговидавничої справи» (отут лапки справді необхідні) я вже відвик від типової «української радянської поезії», в тому числі — в її «пізньошістдесятницькому» варіанті — з лобовою «злободенністю», з неуникними чотирирядковими ямбами та хореями, прикрашеними немудрящими римами на кшталт «мечі-ключі», «татари-яничари», «гетьмане-Богдане», «кончині-Україні» (всі приклади взято з однієї, а саме — першої сторінки поеми «Трубить Трубіж»), з котурновою й водночас стилістично нестравною фразеологією на кшталт «на тебе вже давно двоглаво єдиновірний павутиння тче» (приклад узято з тієї-таки першої сторінки поеми, але не подумайте, що я тут напосідаюся на Бориса Олійника персонально, як на відомого «комуняку» — купу аналогічних прикладів неважко понавибирати з останніх збірок Драча та Павличка, які теж з’явилися й припадають пилом на деяких прилавках, попри «розвал книговидавничої справи»).

Труднощів у сприйнятті поеми додавала й матеріальна форма книжки — тоненької брошурки з бляклою м’якою обкладинкою, в якій, однак, кожну набрану казенним курсивом сторінку тексту взято в «дуже мистецьку» орнаментальну рамочку завтовшки півсантиметра. Таку книжку неважко уявити в руках Проні Прокопівни Сєркової — «Ах, ви ко мнє? А я так зачиталася!». Невже авторові було настільки байдуже, який вигляд його книжка матиме, аби з’явилася, — що він не спротивився відвертому несмакові й непрофесійності?

І велика підсумкова збірка «Шлях», що охоплює майже сорок років, і найостанніша поема «Трубить Трубіж» зайвий раз стверджують читача у висновку, що Борис Олійник, від самого початку своєї творчості й донині, був і лишається поетом-романтиком — не в розпливчасто-побутовому, а в строгому, хрестоматійному, ХІХ-вічному значенні цього слова (недарма ж він колись давно назвав сам себе «Дон-Кіхотом в масштабі села») — дивовижно постійним, як на наші складні часи, у своїй поетиці, проблематиці, світогляді й переконаннях. Ніколи не любив Олійник «модерну» й «прогресу» (особливо так званого науково-технічного), «ліберальності» й «глобальності» (а сказати прямо — завжди був трішечки ретроградом і ксенофобом), натомість кохався у героях минулого (від славних січовиків, козаків-Нетяг —до Джордано Бруно й Кибальчича, Пушкіна й Дантеса, і далі, аж до героїв Севастополя, міста відомо чиєї слави, та сивих ветеранів, швидких на скупу сльозу та гіркий докір непутящим онукам), а ще — у власному буколічному (попри війну та нестатки) минулому, в рідному прадідівському, праматеринському корінні.

Тут варто принагідно нагадати, що Борис Олійник — автор не одного справді хрестоматійного вірша про матір, про «малу батьківщину», які по праву ввійшли до так званої скарбниці української поезії всіх часів — і наші праправнуки їх, сподіваюся, знатимуть, а як не знатимуть, то тим гірше для них. У цьому, другому з основних напрямків своєї поезії Борис Олійник досяг, мабуть, найбільшого — бо був він у «кореневих» поезіях найменш манірний, значно щиріший і глибший, аніж у регулярних романтичних...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!