Зиновій Антонюк
Грудень 2008

Друг другові друг, а істина хай посунеться

Рішення відгукнутися на публікацію у «Критиці» (2008, ч. 10–11) статті Семена Глузмана «Мій друг Пристайко» далося мені дуже важко. Бо вважаю неприпустимим надто легковажне ставлення будь-якого автора (а цього автора знаю добре) до фактів, що їх використовують, інтерпретують і заодно спотворюють. З метою самовиправдання... виправдання своєї еволюції.

Так, можна все минуле і його, і його друга, і тієї країни звести до простої формули: «винна система», а не люди, які її уособлювали. Захищали та «втілювали у життя чи смерть». «У своїй чи не своїй постелі».

У тому минулому з «винною системою» були, звичайно, кати, але вони чомусь, за означенням, не винні, – «винна система». Попри те, що злочин завжди має конкретного винуватця. І ця «винна система» мала в собі конкретних, «добрих», «справжніх» чекістів, які самі не катували, а лише «м’яко» (як було, зі слів Глузмана, у випадку з ним самим) чи «брутально» (як було у випадку з Володимиром Малинковичем) «провадили оперативну розробку» тієї чи тієї чергової жертви. А те, що конкретним виконавцем «оперативних розробок» в обох згаданих випадках був один і той же «фаховий чекіст» Володимир Радченко, тут, виявляється ні до чого. Бо очолювали систему не «фахові чекісти», «не лейтенанти з капітанами, а високі функціонери КПРС, в першу чергу з ідеологічних її підрозділів». І автор статті вдячний тому своєму тодішньому «лейтенанту-розробнику», теперішньому генералові, за «м’який варіянт розробки». Але ж добре відомо, що всі ці нинішні генерали колись починали свою службу «розробки» таки лейтенантами. І на «розробці дисидентів» – з конкретною посадкою, чи із застосуванням попереджувальних технологій та репресій щодо інших, із того ж дисидентськи-суспільного кола, яких у перспективі теж готували на посадку – ці лейтенанти з капітанами, як на дріжджах, росли і ставали генералами. Усі, геть усі. Найодіозніших і найбільш скандально відомих нинішня СБУ просто вивела за свої рамки.

Розумію, що хтось із колишніх «об’єктів» таких чекістських розробок може сьогодні у снах повертатися в дитячі ігри та сни не про олов’яних солдатиків, а про «героя-чекіста». Навіть якщо вони зростали в «добре забезпеченій та поінформованій професорській сім’ї». І може у тих снах радісно бачити себе в ролі «заслуженого чекіста». Бо сон є сон. І наснитися може що завгодно. Але свідоме й уперте впродовж кількох років, буквально у мене на очах, прагнення колишнього дисидента, як він часто наголошує, «запеклого» антисовєтчика, «який усіма силами та вмінням», – як він каже, – «протистояв грізному КДБ», добиватися такого почесного звання не у сні, я не можу пояснити. Я не раз і не два спостерігав той особливий трем голосу, коли він вимовляв слово «генерал». І не обов’язково це мало стосуватися пана Радченка чи пана Пристайка. Просто – генерал. Як найвища планка.

Звичайно, Глузман уважав себе своєрідним генералом у психіятрії. Це проглядається в цій його статті не лише між рядками, а виразно, коли він із захопленням описує свої поїздки по «різних закордонах». Усі небезпідставно підтримували той імідж, але, мабуть, десь було втрачено межу. А це вже біда.

Все відбувалося у мене на очах, і щось змінити було вже несила. Якщо казати про мене, то я просто сподівався, що вся біда «остаточно вивалиться на люди» вже після моєї смерти.

Тут можу висловити припущення, що дитячі мрії про «фахового чекіста» не покидали його ніколи. А «дисидентство», так звана «антисовєтчина» – то лише несподіваний життєвий зиґзаґ, породжений загадковими шістдесятими роками. Зараз ці шістдесяті – лише туман, що остаточно розвіявся.

І природа підсвідомого повертає все в природне, звичне. У комфортне, успадковано «добре поінформоване».

Мабуть, Глузман десь відчуває психологічну небезпеку краху через очевидний сьогодні розрив між іміджем і фактичним станом і статусом. Тому й є у статті притягування собі на допомогу, в очевидному власному прагненні якоїсь рівноваги між сьогоденням та «нашим...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!