Микола Рябчук
Квітень 2015

Дві України: кінець амбівалентности?

Уявлення про Україну як про країну поділену чи навіть розколену стало банальним штампом у міжнародних медіях, попри обережні зусилля компетентніших науковців вказати на поверховість і спрощеність такого погляду. Газетні статті й телевізійні програми досить часто змальовують Україну як дихотомічно розділену на «націоналістичний Захід» та «проросійський Схід», не утруднюючи себе поясненнями, що означають у цій формулі слова «націоналістичний» та «проросійський» і в який спосіб прикметники із цілком різних семантичних полів можуть бути антонімами у фальшивій бінарній опозиції. Російсько-українська війна, евфемістично звана «українською кризою», лише посилила популярне уявлення про Україну як про країну розколену, із наочним відбиттям цього розколу у вигляді фронтової лінії на Донбасі.

Диявол, однак, як завше криється у деталях, що не надто привертають увагу медій, хоча фахівці дедалі чіткіше усвідомлюють їх. В академічному середовищі існує певне консенсусне розуміння, що а) Україну не поділено чітко й однозначно ані за мовною, ані за етнічною ознакою; б) мова, етнічність і політичні орієнтації істотно корелюють між собою, проте не збігаються; в) на території України досить складно встановити чітку лінію поділу, бо і леґендарний Захід, і не менш есенціялізований Схід насправді є досить гетерогенними, а тим більш різнорідними й амбівалентними є реґіони між ними; а головне г) ідея поділу не має серед населення України (поза Кримом) практично жодної підтримки.

І все-таки у чому суть українських незгод, які сьогодні вилились у драматичний конфлікт на Донбасі, який неможливо повністю списати на російську диверсію чи навіть аґресію, адже Росія лише опортуністично скористалася українською слабкістю і численними внутрішніми суперечностями? Що є головною причиною української роз’єднаности й вразливости перед зовнішнім тиском та маніпуляціями?

Наважуся повторити свою давню тезу про те, що головний розкол в Україні не мовний, не етнічний і навіть не реґіональний, а ідентичнісний. Саме він статистично істотно корелює з рештою чинників, хоча із жодним до кінця не збігається, чим і зумовлює українську відносну гетерогенність і відносну стабільність. У певному сенсі, ця стабільність завжди була вимушеною (by default), тобто її забезпечувала не згуртованість різних груп на основі спільних цінностей, спільної візії майбутнього, а радше пасивне прийняття наявної ситуації як меншого зла порівняно з перспективою вкрай непевної боротьби за кращу/бажанішу альтернативу. Характерним прикладом такого опортунізму може бути голосування українців на двох референдумах 1991 року: у березні — за збереження СССР, у грудні — за незалежність. В обох випадках більшість жителів України проголосувала фактично за те саме — за збереження статусу-кво: у березні відносна стабільність була для них важливішою, ніж непевна, пов’язана з ризиком боротьба за незалежність; у грудні відносна стабільність була важливішою, ніж загалом безперспективна на той час боротьба за врятування СССР.

Можемо з великою вірогідністю припустити, що незалежність була реальною цінністю лише для чверті жителів — тих, що у березні проголосували проти СССР, а в грудні проголосували не тільки за незалежність (яка на той час уже існувала де-факто, отож потребувала лише формального затвердження), а й за опозиційних, некомуністичних кандидатів у президенти (насамперед за лідера Народного Руху, колишнього політв’язня В’ячеслава Чорновола) як єдиний спосіб наповнити ту незалежність реальним змістом, тобто кардинально покінчити із совєтською спадщиною й обрати, подібно до поляків та прибалтів, однозначно...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!