Міхал Павел Марковський
Переклад: 
Юрко Іздрик
Листопад 2008

Експозиція

1

Пам’ятаю, ніби це було вчора.

Осінь 1997 року я провів у Ліоні, де, користаючися з гостинности реґіону Rhône-Alpes і маючи кілька місяців вільного часу, не знати навіщо зайнявся Жоржем Переком. Я переклав тоді «Кабінет колекціонера», ще й спорядив переклад чималим коментарем, де намагався показати того близького мені Перека, який намарно шукає слідів власного минулого, який змагається із внутрішньою спустошеністю, зануреною в порожнечу минувшини. Перек як член групи OuLiPo мене цікавив не надто (хоча й тут, не приховуватиму, вдавалося знайти щось для себе), набагато більший інтерес викликав Перек-письменник, сповитий безсиллям говорити про померлих. Саме тоді, укладаючи Перекове досьє, я натрапив на проєкт під назвою «Ellis Island». Соромно, однак зізнаюся: тоді я зовсім не знав, що означає ця назва, не знав, що означали слова Ellis Island для мільйонів вигнанців із Европи, які в період між 1892 та 1924 роками переступили поріг Нового Світу. Коли Перек у травні 1979 року плив на острів Ellis Island, що роками був воротами надії, а водночас символом приниження для тих, хто подорожував в умовах значно гірших ніж другий клас (неважко здогадатися, що їх була більшість, яка, траплялося, тижнями чекала на дозвіл в’їзду до Америки, а це – після тритижневої подорожі, під час якої єдиною поживою була картопля та оселедці; меншість, що подорожувала в каютах, а не на палубі, з комфортом проходила контроль на кораблі), шукав сліди свого втраченого єврейського минулого. Свідченнями тієї подорожі Перека, здійсненої разом із режисером Робертом Бобером, залишилися фільм, знятий для французького телебачення, та книжка. Фільму я не бачив, але книжку мав. Знімки, якими її проілюстровано (а це фотографії, що залишилися від новоприбулих імміґрантів), так захопили мою увагу, що, збентежений, я не міг відірватися від книжки. Зі світлин, зроблених у період між 1905 і 1911 роками, на мене дивилися очі людей, що покинули свої домівки й родини, що дослівно стали знедоленими і вирішили жити спочатку. Ось родина італійських еміґрантів: оточена валізами немолода жінка з дочкою на руках, збоку – двоє меншеньких дітей, усі вдивляються в об’єктив апарата із сумішшю жаху та надії; ось молода російська єврейка з величезними очима, меланхолійно дивиться у щось над камерою; ось сумирні діти в хвості довгої черги до лікарського огляду, виснажені довгою подорожжю через океан, – усі вони дивилися на мене, ніби чекаючи, що я скажу.

Не знаю, що саме так сильно мене збентежило. Те, що я раптом відчув у собі загубленість цих людей під неприязними поглядами інших? їхню безмірну відчуженість, а водночас – сподівання на інше, стерпніше ніж дотепер життя? Я не міг цього пояснити: я відчував це всім єством, усім тілом і просто не міг відірватися від знімків. Це не розум, а тіло тримало мене біля цих фотографій. Це воно, тіло, почувалося спустошено, це його, тіла, очі дивилися й бачили так, що з’являлися докори сумління. Дистанція між тими, на кого я дивився, і мною – глядачем – гранично скоротилася, і я несподівано відчув дивну близькість, спорідненість із цими людьми, яких бачив уперше в житті і яких уже давно немає на світі. Однак, коли за кілька років (восени 2002-го) ми з Марком Беньчиком і моїм сином Ясем попливли на Ellis Island, усе виявилося зовсім не таким, як уявлялося (все і завжди є інакше, ніж ми собі уявляємо, адже саме тому ми й здатні «щось» уявляти, що того «чогось» насправді немає). Ellis Island був, про що я дізнався раніше, перетворений на пам’ятник американській імміґраційній політиці і як меморіяльна інституція не викликав у мене нінайменшої реакції. Навіть скрині перших імміґрантів, звалені біля вхідної брами, навіть ті самі світлини, які я оглядав у Ліоні, навіть можливість знайти своїх предків у базі даних, де зареєстровані всі, хто пройшов крізь карантин Ellis Island, не справили жодного враження. Ми трохи покрутилися по вичищених плитах і якнайшвидше втекли звідти першим катером, не зробивши жодного...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!