Юрій Андрухович
Травень 2006

Европа, мої неврози

Шановні пані й панове,*

цей виступ мав би стати передусім виявом вдячности. Напевно, для того й існують на світі літературні премії, щоби цього доброго почуття робилося хоч трохи більше. Тому я хочу скористатися цією чудовою нагодою і Вашою присутністю в цій залі, щоб іще раз уголос висловити глибоку вдячність передусім тим, хто спричинився до виходу моїх «Дванадцяти обручів» німецькою мовою – я щиро дякую моєму Видавництву і моїй Перекладачці. Найбільша заслуга в тому, що ми з Вами на цьому світі не розминулися, належить саме їм. По-друге, я дякую тим, хто цю книжку зауважив і хто про неї писав, у такий спосіб спричинивши досить широкий розголос у німецькомовному книжковому просторі – я глибоко вдячний усім без винятку рецензентам та оглядачам цього роману. По-третє, я надзвичайно вдячний простим читачам (хоча насправді жоден читач не буває простим, тож даруйте мені умовність окреслення), так от, я вдячний усім, кого зустрів і побачив під час моїх численних читань у більших та менших містах цієї частини Европи, усім, хто щоразу заповнював авдиторії та реаґував передовсім своєю уважністю, чутливістю, сміхом, запитаннями, олівцевими помітками на сторінках. Але й тим із читачів – їх значно більше, – кого я жодного разу, на жаль, не зустрів і не побачив, хоча, сподіваюся, відчув суто атмосферно їхні переживання, викликані моїм текстом, – усім їм я страшенно вдячний.

Безперечно, я дякую містові Ляйпциґу та Організаторам цієї премії – тим для мене ціннішої, що в її назві знайшлося місце для поєднання двох понять, котрі були та є для мене ключовими: перше з них – Европа, а друге – порозуміння. Я не можу не подякувати Журі цієї премії за те, що воно так високо оцінило мої зусилля та парадоксальним чином вирішило присвоїти цю премію порозуміння творові, одним із головних мотивів якого є його, порозуміння, неможливість.

Я вдячний тобі, Інґо Шульце, за згоду на спільну подорож, за її опис, за те, що у своєму виступі ти вперше звернув мою увагу на речі, яких я досі не бачив, хоча постійно на них дивився.

Перелік усіх Вас, кому я безмежно вдячний, я міг би продовжувати й продовжувати – настільки в мені сьогодні багато вдячности.

 

Але мою вдячність віднедавна дуже зіпсовано. 20 лютого 2006 року було надруковано інтерв’ю пана Фергойґена газеті «Die Welt». Пан Фергойґен – нагадаю тим із Вас, котрі не відразу зорієнтуються, – є одним із заступників голови Европейської Комісії, тобто сказати, що він – особа офіційна, буде навіть недостатньо: він – суперофіційна суперособа. Відповідаючи на запитання журналіста про майбутнє Об’єднаної Европи, він сказав таке: «Через 20 років усі европейські країни стануть членами Евросоюзу – за винятком країн-спадкоємниць СРСР, які сьогодні ще не є в ЕС».

Висловлювання пана Фергойґена має на мене шалений вплив. Я вчергове ставлю хрест на надіях і дозволяю собі сказати все, що з цього приводу відчуваю. Можливо, це нечемно, можливо, замість вдячности, з мене зараз полізе суцільна образа. Можливо, та навіть і не можливо, а напевно, Ви – не та авдиторія, котра цього заслуговує, і тут зовсім не те місце, де я мав би зосереджувати Вашу увагу саме на цій драмі. Але я не можу про це не говорити, я був би з Вами нещирим, якби про це не говорив. Мені здається, що вчергове перекреслене інакше майбутнє, яке значною мірою становило сенс моїх надій та зусиль, є достатньою підставою для цього неврозу.

У грудні 2004 року, в дивовижну мить між завершенням нашої Помаранчевої революції та повторним туром наших президентських виборів, я отримав нагоду виступити перед европейськими парламентарями у Страсбурзі. Суть мого виступу полягала в тому, що я просив їх, а з ними і всю европейську спільноту...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!