Василь Костюк
Вересень 2005

Европеєць як чужий

Коли в сучасній гуманітарній науці роздумують про меланхолію, її трактують то як певний мистецький концепт, спираючись на численні інтерпретації однойменної Дюрерової ґравюри, то як своєрідну видозміну платонівської творчої манії, а інколи – як один із похмуріших типів людського темпераменту. Проте якщо до майже медичного терміна додано означення «европейська», а тема дослідження стосується сучасної постмодерної літератури, перейнятої проблемами своєї ідентифікації та самовизначення в контексті ширшому за суто національний, безумовним фаворитом серед теоретиків меланхолії стає знаний творець модерних текстів Зиґмунд Фройд зі своїм аналізом «Скорбота й меланхолія».

Фройд чітко визначає характер цієї, на його погляд, неординарної недуги, та її відмінності від скорботи:

тут ідеться про ідеальнішу втрату, <...> не можна точно встановити, що саме було втрачено, ба більше, і сам хворий не може зрозуміти, що саме він утратив. Цей випадок можна подибувати й тоді, коли хворий знає, кого втратив, але не усвідомлює, що втратив у цій втраті.

Така характеристика дає можливість означувати меланхолію в зворотній спосіб, тобто не через відчуття втрати, а через володіння «почуттям утраченого». Надзвичайно характерними в цьому випадку є назви, де вигулькує цей парадокс, скажімо, в фільмі Станіслава Ґоворухіна «Росія, яку ми втратили» чи в оповіданні Сергія Жадана «Берлін, який ми втратили», бо ж в обох випадках володіння почуттям утраченого по суті визначають головні інтенції творів: певний меланхолійний дискурс, цілком серйозний у патетичною Ґоворухіна й уже остаточно деконструйований в іронічно налаштованого Жадана.

У Фройдовому дослідженні маємо ще одну важливу концепцію, яка дає можливість зрозуміти природу меланхолії: Trauerarbeit (праця скорботи), вигаданий (або ж відкритий) цілісний комплекс дій, що відбуваються в «еґо» пацієнта задля переборення гострого відчуття втрати. Психоаналітик зауважує, що меланхолію як патологічну форму звичайної скорботи ускладнює те, що хворий починає ототожнювати себе із втраченим об’єктом.

Зауважмо, що меланхолія як спосіб реаґувати на втрату є дієвим механізмом компенсації неґативних переживань, бо ж замінює набагато небезпечніший для подальшого існування індивідуума «відчай», який є настроєм значно менш творчим, тобто терапевтично вдалим. Бо ж коли мовимо про психічні стани, варто пам’ятати про компенсаторну функцію культури, яка перебуває під знаком меланхолійного упокорення обставинам та цивілізаційного перетворення негараздів ув артефакти. Щось при переважанні меланхолійного настрою, безумовно, втрачається: скажімо, первісна безпосередність емоцій, яскрава заграва неперетравлених вражень і дитяча чистота помислів. Меланхолійне бачення світу вже не містить цього переліку прямого, наївного контакту з дійсністю. Проте тільки досвід відсторонення й очуднення стає досвідом і фактом літератури принаймні в останніх декілька століть.

Тож ми зупинимося на постатях декількох наших сучасників, чиї тексти представляють окреміший тип світовідчуття і рефлектування щодо західного дискурсу. Кожен із них по-різному відбиває амбівалентне ставлення до процесів притягнення та водночас відторгнення українського й «европейського», досвід конструювання власного концепту «Европи» та свої механізми його демістифікації, своє розуміння кордону, межі між своїм і чужим. Бо конфлікт між «своїм і чужим» навіть у ставленні до омріяної та свіжодосліджуваної Европи й надалі є досить гострим, обтяженим довгим переліком комплексів і травм. Хоч Юлія Кристева в праці «Самі собі чужі» й стверджує, що

чужинець починається тоді, коли виникає усвідомлення своєї відмінности, і закінчується тоді, коли ми всі визнаємо себе чужими, бунтуємо проти зв’язків та спільнот,

здається, що, попри виразний гуманізм цього твердження, воно неправдиве. Чужинець у цьому світі залишається тим, ким завжди був: або жорстоким завойовником, або...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!