Павло Роберт Маґочій
Лютий 2015

Европейська Україна чи евразійська Малоросія?

Рік тому, коли криза в Україні стала головною новиною в міжнародних медіях — принаймні на декілька тижнів, — багато людей були заскочені зненацька. Але чи справді були підстави дивуватися подіям, що розгорталися у цій мінливій частині світу?

Подальші роздуми стосуються чотирьох аспектів подій року, що минув: російської анексії Криму; стратегічних цілей путінської Росії щодо решти України; несподіваної появи на арені Угорщини та її інтересу до Закарпаття; а також реакції лідерів України на її так зване русинське питання.

Декілька місяців тому більшість світових медій казали нам, що Крим є «історично російською землею», яка лише нещодавно стала частиною України. Наскільки обґрунтоване це твердження?

Було би корисно пам’ятати декілька простих історичних фактів. Крим 1783 року анексувала тодішня Російська імперія, і він залишався частиною цієї імперії та її радянської держави-наступника до 1954 року, тобто протягом 170 років. Від 1954 року, тобто впродовж 60 років, Крим був частиною України. Але найдовший період панування у Криму тривав від середини XV до кінця XVIII століття, тобто приблизно 330 років, коли він був частиною Кримського ханства. Кримським ханством як державою-васалом Османської імперії керували предки кримських татар.

Що стосується населення Криму, воно ніколи не було російським, та й навіть не було слов’янським. Віддавна найдальшою межею поселень слов’ян була річка Рось, яка тече лише на сто кілометрів південніше від Києва. Це означає, що слов’ян, у тому числі й росіян, не можна вважати за корінних мешканців українських степів і тим більше Криму. Росіяни, а також у менших кількостях українці, почали поселятися у Криму лише від початку ХІХ століття. Отже, відзнака найдовшого проживання у Криму належить кримським татарам. Себто якщо політики, журналісти і коментатори-науковці не можуть обійтися без максимально спресованого подання матеріялу, коректно було би використовувати фразу: «Крим — історична земля кримських татар».

Щодо кількости кримських татар у Криму немає повної певности. 2001 року (коли було проведено останній перепис) у Криму було лише трохи понад два мільйони мешканців, із яких 243 тисячі, або 12%, були кримськими татарами. Імовірно, сьогодні їх там близько 300 тисяч.

Звідки взялися ці 243–300 тисяч, якщо нам розповідають, що всіх їх — на той час приблизно 188 тисяч — за особистим наказом Сталіна насильно і брутально депортували до совєтської Центральної Азії? Вихід на схід почався у день, який кримські татари відтоді згадували як Чорний день (Каракун), — 18 травня 1944 року.

Після півстолітнього нидіння у совєтському Узбекистані більшість на початку 1990-х років повернулася з вигнання додому, завдяки в основному привітній політиці уряду незалежної України. Саме тому кримські татари і їхні політичні й громадянські інституції були гаряче віддані Україні та страшилися думки про життя під російським пануванням.

Навіть якби авторитарний російський уряд Владіміра Путіна був не досить проблематичний, іще гіршими є місцеві мешканці Криму— росіяни, або, якщо точніше, місцеві «совєтські» мешканці — сумнозвісні совки. Вони загалом із відразою ставляться до тих, кого вважають за самозванців зі Сходу, які мали нахабство повернутися і вимагати права жити у «російській землі». Для багатьох місцевих совків, що, до речі, живуть у будинках, які збудували і якими володіли кримські татари до 1944 року, ці чужинці-мусульмани мусять повертатися туди, звідки вони прийшли і де їм нібито місце, — на Схід.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!