Григорій Грабович, Тамара Гундорова, Марк Гольберґ, Сергій Пролєєв, Йоханан Петровський-Штерн, Степан Захаркін, Тарас Кознарський
Квітень 2007

Фабрикування науки

На нещодавній конференції Асоціяції студій національностей (Association for the Study of the Nationalities), проведеній у Нью-Йорку в Колумбійському університеті 12–14 квітня, була секція, присвячена науці у постсовєтському просторі. І там знову довелося говорити про стан української гуманістики – звісно, далеко не відрадний. В обговоренні один канадський колеґа запитав: чи впливають якось на ситуацію такі-от виступи й писання на цю тему? Мусив дати йому також не зовсім відрадну відповідь. Загалом на публіку, на громадську думку, може, і впливають, але не надто помітно: громадськість (і тепер, і завжди) заклопотана іншим. На молодші та середні кадри науковців – напевно так, і це налаштовує оптимістично. На істеблішмент, мабуть, не впливає ніяк, у кожному разі не на чиновниківгуманітарів. Але дарма, нам своє робить, і скоріше чи пізніше зрушення будуть.

Проблем, про які вже говорено й надалі треба говорити – чимало, всі вони системні і глибинні й віддзеркалюють викривлення суспільства та різних іще не зреформованих інституцій. Це передусім корупція, хабарництво і навіть вимагання в освіті, зокрема вищій. Це поширеність наукової нечесности, зокрема плаґіяту. Не останньою чергою це системне порушення стандартів якости. Воно стосується інституцій (сумнівних новоспечених «університетів » і «академій»), просування в чинах у системі Академії наук (про що раніше вже писала «Критика») і самих учених звань. Мусимо тепер писати про ці негаразди у зв’язку з новим доволі цікавим казусом: нещодавнім захистом у Львівському університеті докторської дисертації пана Петра Іванишина. Цей випадок і той стиль мислення, що його він оприявнює, варті певної контекстуалізації, зокрема літературознавчої.

Феномен ідеологічної, «партійної», «викривальної» критики не новий в українській літературі: у минулому столітті він мав низку іпостасей, передусім у совєтській системі, але також (хоч і в набагато меншому масштабі) і в націоналістичному дискурсі. Характерним для совєтського варіянту було змішування стилів, де оця «викривальність » не обмежувалася лише до певних жанрів і авторів (зокрема штатних борців із «західними фальсифікаціями»), але й надихала всіх критиків і велике число (хоч і не всіх) літературознавців. Як видно, наприклад, із різних вправ навколо питання «соціялістичного гуманізму» (про що мені йшлося у минулому числі «Критики»), бувало таке, що майже цілий Інститут літератури, сливе хором, заходжувався виспівувати пеани на задану тему. Ідеологія, одне слово, мала свої прероґативи і своїх парторгів – і її основним завданням було суцільно уніфікувати думку, не допускати ні відхилень, ні скепсису.

У ней анти-совєтському дискурсі (що подекуди збігався з націоналістичним, а подекуди – ні) ситуація була дещо відмінною: хоча контексти, де це відбувалося (скажімо, у міжвоєнній Польщі, потім на еміґрації) були кращі або гірші (але напевно не тоталітарні), науку та партійну критику здебільшого не змішували – хоч ідеології не бракувало. Публіцистика Дмитра Донцова – найбільш «викривальна» і голобельна у тому таборі – ніколи не претендувала на науковість і тяжіла радше до рапсодійного стилю письма; дещо стриманіша й нюансованіша (зокрема у пізнішому періоді) критика Євгена Маланюка також на це не претендувала. Самі ж науковці по тій стороні барикад, чи то зі світовими іменами, як Дмитро Чижевський чи Юрій Шевельов, чи політично заанґажованіші й менш масштабні, як Степан Смаль-Стоцький, Леонід Білецький або Володимир Янів (імен тут багато, й узагальнення дещо хисткі) в принципі не плутали науку з інвективою; хоча виїмки бували, переважно це залишалося прикметою совєтського стилю.

Все ускладнилося після незалежности, коли не стало Совєтського Союзу й усього його апарату, леґітимности, сили залякування тощо, але точно лишився його дистилат – совок, його, умовно кажучи, інтелектуальні навички й інерція ідеології, тобто не формально-концепційна надбудова, але підспудні визначальні її прикмети: антиінтелектуалізм, авторитарність, демагогія тощо, а найважливіше, глибока (власне, самодурська) переконаність, що все можна провадити далі по-старому, народ усе прийме за добру монету. Мовляв, альтернативного способу мислення немає, тобто не повинно бути (хіба що трохи муляли нові гасла відкритости до зовнішнього світу, та ще люди, які вже вільно приїжджали звідтам), а те, що «за бугром», – далеке, і нічого воно не вдіє. Але тепер треба, не знаючи жодної мови, крім двох «вітчизняних», якось розібратися у цілій навалі нових імен і понять – адже доктори й академіки нібито мусять щось про все те знати. А його так багато. І все воно, донедавна невідоме і заборонене, тепер раптом являється (щоправда, здебільшого в російських перекладах) en masse і водоночас: модернізм і пост-модернізм, структуралізм і постструктуралізм, і герменевтика, і фемінізм, а ще й постколоніялізм укупі з деконструктивізмом та екзистенціялізмом, і Фройд із різними його продовженнями й запереченнями... І все це, створюване там десятиліттями, тут треба якось нашвидкоруч збагнути й перетравити. І дати відсіч. Принаймні, вдати засвоєння й обізнаність, показати, що ми теж люди й не пасемо задніх. Так постає суспільне замовлення на «національно-екзистенціяльний» підхід до нашої культури взагалі й до літературознавства зокрема.

Про конкретику цього підходу та його речника можна довідатися з уміщених тут матеріялів. Однак не зайве пунктирно описати загальний контур цього явища. Знаменує воно, як наголошують подані тут відгуки, передусім нову гібридну, совєтськонаціоналістичну ідеологізацію науки (конкретно – літературознавства), нацреалізм замість старого соцреалізму, який тепер має сповідувати монолітичний принцип «українського підходу до української тематики», і що важливіше, дефініювати, що саме є отим «українським підходом» (бо все інше є «фальсифікацією» і навіть «україновбивством»). Це екстремістське зазіхання на монопольність правоти й патріотизму, підігрівання – на шістнадцятому році незалежности – добре знаного принципу партійности не може не бентежити, але й не повинно воно надмірно дивувати, адже існує цей принцип на обидвох політичних марґінесах нашого суспільства. Тепер, шляхом захисту докторської дисертації і за спільного спонсорства наукових діячів академічного Інститу літератури, зокрема новообраного академіка Віталія Дончика, і катедри української літератури Львівського національного університету, зокрема професора Тараса Салиги, оцей марґінес, збагативши істеблішмент іще одним доктором наук, переміщується у сам центр. Тут прикметна саме оця синергія аґресивного нацреалізму (чи пак нац-екзистенціялізму) та офіційної, передусім інститутської «криші»; одне без другого мало потентне. Просуваючи свого борця, його істеблішментові спонсори захищаються перед викликом сучасної науки (того-таки екзистенціялізму і тої ж герменевтики – але вже без усяких «національних», а насправді криптосовєтських доважків і перекручень) і ради цього заплющують очі й на його пересмикування ідей та пустомельство, й на елементарне нерозуміння літературознавчої та філософської справи. А заклик до поновного ідеологізування науки взагалі не турбує: навпаки, як можна без ідеології? Певно, спонсорам з інституту й катедри все це – й ідеологія, й бутафорія – видається наукою. Сумно...

І все це врешті-решт марний клопіт, бо наукове значення такого докторату приблизно таке саме, як мистецьке значення вокальних вправ співучого ректора: це спів для малої та доволі провінційної естради; на світовій сцені його не помітно, він віртуальний. А от шкода, якої він завдає українській науці, продовжуючи її неповноцінність, гальмуючи процес її евентуального відновлення – це вже речі реальні й варті нашої уваги.

Григорій Грабович

1. Додатки

Голові Вищої атестаційної комісії України

професору Мачуліну Володимиру Федоровичу

Звертаюся до Вас як український науковець, якому небайдужа доля української гуманітарної науки. Я – одна з тих, хто підписав листа, направленого до Вас як Голови ВАК України з приводу захисту докторської дисертації Іванишина Петра Васильовича «Національний сенс екзистенціялів у поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко (діяхронія української літературної герменевтики) ».

Як Ви напевне знаєте, незважаючи на протести відомих науковців і цілий ряд несхвальних відгуків, а також численні порушення процедури захисту (такі, як непрочитання усіх надісланих відгуків, коментування відгуків ученим секретарем Ради, недопущення одного з членів Ради до голосування, відсутність обговорення тощо), П. В. Іванишин успішно захистив дисертацію у Львівському університеті і, очевидно, скоро може стати доктором філологічних наук. Зауважу лише, що відгуки таких відомих на сьогодні філософів, як С. Б. Кримський та С. В. Пролеєв, здається, не були повністю зачитані, хоча дисертація Іванишина фактично виконана на перетині філософії та літературознавства.

Цей окремий випадок із дисертацією Іванишина не викликав би такої реакції, коли б не був таким кричущо цинічним. Є й інші причини, щоб сприймати його серйозно. Мене як члена експертної ради ВАК особливо хвилює те, що дисертація Іванишина демонструє деякі тенденції, які сьогодні намітилися в гуманітарних дисциплінах, зокрема в літературознавстві, і які ведуть до розмивання меж між наукою та ідеологією.

Я цілком приймаю заклик американського дослідника Івана Фізера, якого схвально цитує дисертант, про потребу «критичного плюралізму». Я розумію також, що кожна справді вартісна робота так чи інакше виходить поза межі відомого. Я також підтримую пошуки національно значущих ідей та концепцій в сучасному українському літературознавстві. Однак у дисертації Іванишина йдеться про пропозицію нової методології, яка трактується як «методологія (система реґуляторних принципів мислення) філософськонаукового гуманітарного аналізу» (с. 7) і яка постулюється як принцип не лише літературознавчих досліджень, але й самого буття.

Методологічна новизна визначається в дисертації як пошуки «іманентних (власне притаманних) українській літературній культурі методологічних моделей витлумачення художньої (і не тільки) дійсности » (с. 1). Звичайно, можна зрозуміти особливу чутливість української гуманітаристики до національного сенсу буття, національної ідеї, національної ідентичности та її втілення в літературі і через літературу. Однак у дисертації Іванишина йдеться не про це. Стиль дисертаційного дослідження (в даному випадку автореферату) зовсім не спрямований на аналіз цих понять та ідей. Національна ідея трактується в авторефераті і як «засновокпередсудження», і як категоричний імператив, суть якого – зобов’ язати «кожного розглядати націю <...> як визначальну дійсність (ширше – буття), що детермінує й екзистенцію присутности <...> і її герменевтичну здатність» (с. 22).

Хочу зауважити, що автореферат Іванишина – класичний зразок не наукового, а ідеологічного дискурсу. Маємо тут і пряму риторику протиставлення істинного і ворожого, і аґресивно-закличний стиль у вигляді лозунґів типу «все, що йде на користь нації і не суперечить християнству – добро, все те, що шкодить нації і християнству – зло» (с. 21). Під прикриттям літературної герменевтики насправді маємо не що інше, як стиль «літературного фашизму» – саме так називається сьогодні критика такого типу в західному літературознавстві.

Ідеологічний дискурс Іванишина спирається на західну філософію та (частково) є літературознавчим (там, де йдеться про аналіз художніх текстів). Виникає питання про спеціяльність, якій відповідає ця дисертація. На авторефераті значиться: «Українська література». Однак дисертант широко посилається на праці філософів – представників різних типів герменевтики, часто і широко цитує їх. Дисертант підкреслює, що принципова, новаторська ознака його дисертаційного дослідження – те, що в ній «вперше висунуто, окреслено та диференційовано поняття “літературної герменевтики” саме як художньої інтерпретації» (с. 7). Зважаючи на більш ніж столітній досвід розвитку літературної герменевтики, таке перебільшення власних відкриттів виглядає принаймні некоректним. Воно однак цілком закономірне, коли зважити на те, що дисертант фактично не розрізняє у працях, наприклад, Г.-Ґ. Гадамера філософської та літературної герменевтики і взагалі не говорить про літературну герменевтику (праці Г. Р. Яуса, С. Фіша, Е. Д. Гірша), натомість підміняє її філософською герменевтикою М. Гайдеґера. Таким чином, дисертаційна робота Іванишина – це фактично не так філологічне дослідження, яке має стосунок до української літератури, а швидше квазифілософське. «Квазифілософське » означає лише те, що філософія присутня тут у звульґаризованому вигляді і на дилетантському рівні. Ані знання філософських першоджерел, ані коректного використання філософських понять дисертант не демонструє, що підтверджують відгуки професіоналів-філософів С. Кримського та С. Пролеєва.

Дилетантський рівень розуміння філософських ідей приводить до того, що Іванишин викривляє, наприклад, одну з головних ідей Гайдеґера щодо істини буття, яка є для філософа передусім відкритістю самого буття і яка проявляється в мові незалежно від свідомости суб’єкта. Іванишин примітивізує ці поняття і вульґарно переносить їх у план національного буття. Скажімо, «причетність до загального смислу» у Іванишина трактується як «національна сутність “загального смислу”» (с. 9). До речі, переключаючи ідеї Гайдеґера в план «органічної» інтерпретаційної стратегії та практики (с. 7), Іванишин абсолютно іґнорує зовсім не прості стосунки німецького філософа з націонал-соціялізмом.

Фактично, національна методологія подається в Іванишина як телеологія, а сама дисертація набуває квазисакрального змісту, на що вказують і основні «екзистенціяли», які виділяє Іванишин: Бог, Батьківщина, Свобода. Ці «екзистенціяли» нагадують політичні гасла. Ідеологічними гаслами à la Донцов є і заклик «перебувати у світі по-українськи – різними українськими способами» (с. 14) і основна методологічна вимога – «охорона сенсу (істини національного буття) стає імперативом (головною ціллю й основною цінністю) буття національної присутности» (с. 23).

Звертає на себе увагу еклектичність дисертаційного дослідження, коли автор вириває фрази з М. Гайдеґера чи В. Дильтея і прямо ототожнює їх з висловами, скажімо, С. Єфремова чи І. Франка, хоча безсумнівно, що зміст їх абсолютно різний. Прикриваючись широким рядом імен, які займають дві третини сторінки, а потім перераховуючи мало не всі відомі на сьогодні методи дослідження (правда, що таке екзистенціяльний метод у літературознавстві, ніхто, мабуть, не скаже, бо його просто не існує), дисертант приховує неспроможність сформулювати основні методологічні рамки для свого дослідження. Він загалом діє як маг-чарівник, пересипаючи текст чужими іменами і фразами, яких очевидно ж ніхто не буде перевіряти. Зрештою, постійна еквілібристика з підміни понять – наскрізна техніка дисертаційного дослідження Іванишина.

Вдається Іванишин і до маніпулювання словами. Найпоширеніше серед них – «національний». Маємо зразок того, що називається «магічним називанням»: слово «національний» поєднується з різними словами, аби створити ілюзію доказовости й автентичности. При цьому зовсім не зрозуміло, що ж означають ці «голосні» і порожні фрази типу такої: «Очима літературної національної присутности, котра існує способом національного розуміння» (с. 13).

Загалом, автореферат є текстом ідеологічним і публіцистичним та апелює насамперед до ірраціонального. Цьому сприяють численні повторення, слова-лозунґи, категоричні твердження, виділені курсивом, натяки на друзів і ворогів. У цілому, сама дисертація є принципово не герменевтичною, тобто абсолютно закритою для розуміння, вона не запрошує до діялогу та розуміння, а аґресивно нав’язує ідеологічні лозунґи.

Зауважу, що робота П. І. Іванишина зовсім не бездарна, у ній є цікаві спостереження і міркування. Вражає, однак, основний патос та вульґарний ідеологізм роботи. Сьогодні українське літературознавство розвиває різні напрямки досліджень, зокрема і герменевтичні. Доказом може слугувати хоча б нещодавно захищена в Інституті літератури докторська дисертація Зоряни Лановик про біблійну герменевтику. Поява ж робіт типу Іванишина, на моє переконання, шкодить розвиткові літературної герменевтики, а в загальнішому плані – свідчить про небезпеку втрати критеріїв науковости та перетворення гуманітаристики на вкрай зідеологізований дискурс.

Ми не можемо не реаґувати на явища, подібні до дисертації Петра Іванишина. Адже основне призначення і основна ціль Вищої Атестаційної Комісії України – сприяти розвиткові української науки.

Додаю до листа копії відгуків на дисертаційне дослідження П. В. Іванишина, а також інформацію про успішний захист дисертації П. В. Іванишина, опубліковану в газеті «Бандерівець ».

З глибокою повагою

Тамара Гундорова,

доктор філологічних наук, член-кореспондент НАН України,

заступник голови експертної ради ВАК з літературознавства

14 березня 2007 року

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!