Вахтанґ Кебуладзе
Червень 2009

Феноменологія постколоніяльної критики

Застосувавши нову й незвичну перспективу інтерпретації, сконституйовану в рамках постколоніяльного та феміністичного дискурсів у сучасному західному літературознавстві, до російської класичної та сучасної літератури, американська дослідниця Ева Томпсон у книжці «Imperial Knowledge. Russian Literature and Colonialism»1 показала російську літературну традицію як невилучний складник творення національного імперського міту – із притаманним йому замовчуванням інших культурних традицій, насамперед традицій колонізованих націй і етносів, а також перекрученням власної соціяльної та історичної реальности. Такі замовчування і перекручення стають самозрозумілими елементами самоідентифікації імперської нації, основним, хоча інколи й непомітним підґрунтям імперського наративу.

Постколоніяльна теорія ґрунтується на припущенні, що тексти, поряд із іншими своїми функціями, є інструментом імперської влади. Художня література захищає цю владу за допомогою символічних систем і таких тлумачень Інших, які возвеличують і прославляють Центр. Як правило, імперська література наповнена героями-переможцями, успішними командирами й господарями землі, які здатні досягти керівного становища у суспільстві, а також великими оповідями про культурну та політичну міць. Нагромадження текстів, що формують ті чи інші позитивні образи та уявлення Центру, створює однорідну культурну базу, на яку спираються колоніялісти. Такі тексти є провідниками реалізації їхньої влади. [Томпсон, 312]

Методологічна позиція дослідниці вочевидь спирається на фундаментальні принципи постколоніяльного дискурсу, що їх розробив американський науковець палестинського походження Едвард Саїд. У вступі до своєї книжки «Culture and Imperialism»2, міркуючи про зв’язок культури взагалі й насамперед літератури з імперіялізмом, він пише таке:

...В основі того, що дослідники й письменники говорили про незнані частини світу, лежать оповіді. Вони ж стали методом, який колонізовані народи застосовували, обстоюючи власну ідентичність та історію. Звичайно, імперіялізм бореться передусім за землю, однак володіння землею, право на її заселення та обробіток, її утримання, відвоювання і планування її майбутнього – ці питання відображалися, дискутувалися і якийсь час навіть вирішувалися в наративі. За словами одного критика, нації самі по собі є нараціями. Здатність оповідати або перешкоджати формуванню й виникненню інших наративів дуже важлива для культури й імперіялізму, адже це один із головних зв’язків між ними. [Саїд, 13]

Саїд указує на те, що наше традиційне сприйняття культури є однобічним. Ми помічаємо в ній лише риси, в яких озивається позитивна конструктивність аполонічного ґатунку, й забуваємо про інший бік культури. Йдеться про Ніцшеве розрізнення аполонічного та діонісійського витоків европейської культури – саме на тлі цього засадничого розрізнення можна зрозуміти Саїдове бачення культури та її ролі в імперській колоніяльній політиці: «культура подібна до театру, де змагаються різноманітні політичні й ідеологічні цілі. Вона не просто є тихою, безтурботною сферою аполонівської ґречности, вона навіть може стати полем для боротьби, де ці цілі оприявнюються і змагаються» [Саїд, 14]. Отже, культура здатна поставати як знаряддя боротьби, як зброя в імперських проєктах загарбань нових територій. Колонізація має не лише географічно-просторовий і соціо-політичний виміри, а також культурно-історичний, а точніше наративний. Вона відбувається не лише у просторі й часі як низка світових подій, а також у мистецтві, і то не лише у формі прямих і відвертих леґітимацій імперських зазіхань, але також у вигляді притлумлення інших культур, позбавлення колонізованих націй власного голосу, віртуального перетворення цілих народів на збіговиська невігласів, позбавлених власної мови, власної літератури, культурно-історичної традиції та самоідентифікації в ній. Культура виказує свій діонісійський бік. Виявляється, що вона може бути не лише конструктивно-креативною, а й репресивно-руйнівною щодо інших культур, адже «більшість фахівців-гуманітарів не здатні побачити зв’язки між, з одного боку, тривалою огидною жорстокістю таких практик, як рабство, колоніяльне й расове поневолення та імперське підпорядкування, і, з другого боку, поезією, прозою та філософією суспільства, яке ці практики здійснює» [Саїд, 14]. Отже, переважна більшість інтелектуалів навіть не помічають цього аспекту культури, і не дивно, адже крім природної інкорпорованости в рідну культуру, а надто тих, кого долучено до її створення, розвитку та поширення, нас усіх уводить в оману сама етимологія цього поняття. Культура для нас – це завжди щось позитивне, це процес або наслідок культивації, бо, як відомо, саме поняття культури походить від латинського слова «culta» («обробляння ниви»). Саїд саме й має на меті завважити цей прихований, темний бік культури. В такий спосіб він відкриває нову перспективу інтерпретації, задає новий режим і формат дослідження витворів мистецтва й культурних артефактів, насамперед літературних.

Отож Томпсон розгортає власне дослідження саме в цій перспективі, але застосовує інтелектуальну оптику Саїда до дослідження літератури тієї імперії, яку він свідомо залишив поза сферою власної уваги: Російської імперії. Новий погляд на літературу цієї країни дає змогу виявити приховані дотепер аспекти її культурної спадщини та імперської політики, а також глибинний зв’язок між ними.

Авторка вказує на схожість деяких фундаментальних структур російського імперського наративу з наративами інших імперій, але водночас зазначає декілька принципових відмінностей російської імперії від інших европейських імперій, які зумовили й специфіку самоідентифікації російської нації в літературі. Можна виокремити дві найважливіші відмінності:

1. Географічна, або геополітична відмінність: якщо европейські метрополії були розташовані на далекій відстані від своїх колоній, то колонії російські входили і входять до геополітичного тіла імперії, що зумовлює специфіку російського колоніялізму та його леґітимації в російській літературі.

2. Культурологічна відмінність: на противагу европейським метрополіям, які культурно були розвинутіші порівняно з їхніми колоніями, колонії Росії, зокрема у Східній Европі та на Кавказі, часто-густо вже мали потужну культурну традицію, яка в багатьох аспектах була розвинутіша і вже напевно старша (як, наприклад, у випадку Грузії чи Вірменії) за культурно-історичну традицію молодої імперії.

Ці відмінності приховують імперський характер російської держави, а їх утілення в російській літературі, з одного боку, унеможливлює критично-іронічну позицію щодо власної імперськости російських авторів, з другого – виводить російську імперську літературу з-під вогню сучасної постколоніяльної критики. Одне з головних завдань дослідження Томпсон полягає саме в тому, щоби виявити ці властивості російської імперської культури, віднайти їхні прояви в російській літературі та літературі деяких інших країн, що колись були колоніями Росії (тут авторці насамперед ідеться про Польщу) або залишилися її колоніями аж дотепер.

Саме через другу, культурологічну, відмінність російської імперії від інших світових імперій у російській літературі стало присутній мотив вищости російської культури щодо культур колонізованих націй і держав, постійне підкреслювання того, що лише прихід російської державности, а отже і російської культури приніс до цих країн справжню цивілізацію. Російська література має тут компенсаторну функцію, вона живить імперську парадигму панування енергією впевнености у власній потужності:

Російські письменники, зовсім не переконані у надійності своєї позиції щодо підкорених, виказують гостру необхідність у постійному підтвердженні своєї російської ідентичности і, таким чином, своєї влади над Іншим. Однак ця ідентичність стає слабкою, якщо й коли Інше відсутнє, і це руйнує вдавану самовпевненість завойовника. Вітольд Ґомбровіч (Witold Gombrowicz) описує подібний взаємозв’язок у своїй повісті «Фердидурке» («Ferdydurke», 1937), де він згадує господарів, які скрупульозно дотримуються манер за столом, бо там присутні слуги, – обідаючи, по суті, разом зі слугами, задля того, щоб показати їм, що вони, вельможні землевласники, кращі й культурніші, ніж селяни. Однак, зауважує Ґомбровіч, сам факт, що вони залежні від слуг у творенні своєї ідентичности, підриває ту ідентичність, якої вони шукали. Це робило зв’язок між хазяйською зверхністю і нижчістю слуг нестійким, корисливим, і його було дуже легко зруйнувати. Виявляється, що такий нестійкий взаємозв’язок відіграє дуже важливу роль і в колоніяльних відносинах, незалежно від того, чи місцем дії є британська Індія, чи російський Кавказ. [Томпсон, 121]

Аналіз цього зв’язку панів і слуг має глибоке онтологічне підґрунтя, яке виявляє Геґель у своєму добре відомому описі взаємної діялектичної комплементарности панування та рабства: «Пан –це для себе суща свідомість, проте вже не тільки її поняття, а для себе суща свідомість, яка опосередкована із собою через іншу свідомість, а саме таку, до сутности якої належить, що вона синтезована із самостійним буттям або речевістю взагалі» («Феноменологія духу»). Втім, ця інша свідомість – це свідомість раба, або рабська свідомість. Із цього випливає доволі парадоксальний висновок: «істина самостійної свідомости – це рабська свідомість»3.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!