Вахтанґ Кебуладзе
Червень 2009

Феноменологія постколоніяльної критики

Можна сказати, що в основі будь-якої імперської культури лежить фундаментальна нездатність розуміти цю засадову комплементарність свого та чужого, той факт, що своє постає як своє лише в горизонті чужого. При цьому це чуже інфікує своє, і ми весь час опиняємося в стані, який влучно описала Юлія Кристева в назві свого твору «Самі собі чужі». Ми чужі собі і тому, що не можемо описати те, що є своїм, без апеляції до чужого, яке через своє протистояння своєму окреслює його нечіткі контури, і тому, що всередині свого ми весь час віднаходимо щось чуже, а в далекому й чужому раптово знаходимо знайомі, рідні риси.

Культури, які втрачають цю чуйність до чужого, перетворюються на громіздкі проєкти підтримання імперського міту, вони втрачають самокритичність і самоіронію. На думку Томпсон, саме це «одновимірне бачення російськими письменниками питань, які стосуються імперії, відрізняє їх від інших імперських письменників европейського континенту» [Томпсон, 225]. Причому смислові структури, що їх конструює і захищає російська література, відтворюються в усіх реінкарнаціях імперії – від царської до радянської та пострадянської:

Для письменників пізньої радянської доби незмінність і непорушність цієї найголовнішої концепції – Росії – є абсолютно очевидною. Ці письменники кажуть нам, що Росія – це магніт, який притягує до себе членів інших етносів. <...> Десь поза голосними заявами про єдність ховається усвідомлення того, що така величезна й неоднорідна територія не може за умов демократії й загальної письменности утримуватись тривалий час як унітарна держава. Можливо, це болісне усвідомлення і лежить в основі прагнення за будь-яку ціну захистити цю єдність і писати твори, що мають на меті запобігти або затримати її руйнування. [Томпсон, 238–239]

Таке прагнення зберегти імперію за будь-яких умов обертається не лише проти колонізованих народів і етносів, а й проти пересічних жителів метрополії. І в пострадянській російській літературі вже починають лунати поодинокі голоси, які намагаються вказати на цю тенденцію. У розділі «Реконструкція імперії: Людмила Петрушевська» Ева Томпсон пише:

Вона [Петрушевська – В.К.] доводить до свідомости громадян, що російська політична влада, її сибірські багатства й мистецькі центри метрополії, її палаци, площі, танцювальні ансамблі та пам’ятники не мають щонайменшого значення для людей, які, зрештою, є тим єдиним, що має справжнє значення в суспільстві. Держава хвора, а її зусилля бути військовою потугою та тримати першість у справах культури реалізуються коштом людей. [Томпсон, 328]

Утім, як було зазначено, центральний наратив російської культури залишається наративом імперії і в пострадянську добу, тобто наративом, нечутливим до чужих культур, до голосів інших народів і культурно-етнічних угруповань:

На початку XXI століття пострадянська російська література все ще залишається нечутливою до формування зображення Іншого. Інший є або неґативним героєм і ворогом Росії, або ж він відсутній і не відіграє жодної ролі на історичній сцені. [Томпсон, 305]

Насамкінець я хотів би сказати декілька слів про специфіку соціокультурної ситуації в Україні з огляду на викладені вище розмисли щодо зв’язку культури та імперіялізму. Наша країна, безсумнівно, культурно і геополітично перебуває у сфері впливу російського імперського наративу, як і багато інших країн, які утворилися на уламках колишньої радянської імперії. Ця імперія, до речі, за своєю сутністю була ще одним перевтіленням «демона російської державности». У своїх літературно-історичних розвідках Томпсон іще раз намагається це підтвердити. Вона яскраво демонструє, як в російському імперському наративі Україна перетворюється лише на фраґмент російської реальности на прикладі сучасних російських підручників з історії:

Усі розглянуті підручники, крім одного, переконують, що історія Росії почалася в Києві і триває досі з тих часів. Вони, безперечно, мають право пропонувати таку версію, але, починаючи з 1990-х років, такі погляди повинні уточнюватися визнанням незалежної України або згадкою про те, що Україна теж претендує на такі початки. Замість цього, в російських підручниках можна побачити вірність старій ідеологічній схемі, згідно з якою розміри та неоднорідність Росії не повинні призвести до її змін у майбутньому. В одному з підручників анексія України Московією в 1654 р. описується як возз’єднання України з Росією, незважаючи на те, що Україна та Московія ніколи не були об’єднанні. [Томпсон, 297]

В аналогічній ситуації опиняються й інші незалежні країни, які виокремилися з Радянського Союзу.

Втім, в Україні ситуація є особливою через специфіку мовного питання. Не можна заперечувати ані близькости української і російської мов, ані того, що майже все населення України тією чи тією мірою білінґвічне. Аналогічна ситуація складається в Білорусі, але, наскільки я знаю, там усе ж таки домінує російська мова, особливо коли говорити про соціяльно-політичний та історико-культурний дискурси. Це дається взнаки і в одному із засадничих для історичної та культурної самоідентифікації білорусів наративів – про події Другої світової війни. Тут історія Білорусі зливається з історією Росії в єдине ціле, а саме в історію перемоги радянського народу в цій війні. В Україні, натомість, маємо щонайменше два наративи, які конкурують один з одним. Здебільшого російськомовний прорадянський наратив і майже цілковито україномовний наратив, у якому вже радянська або червона армія постає як та сила, що придушила прагнення України стати незалежною державою ще в середині XX століття.

Українці, а надто українські інтелектуали, які приречені постійно переходити з одного мовного потоку в другий і, відповідно, з російського імперського наративу до наративу новонароджуваної української держави, насправді опиняються в тому дивному стані, який Кристева описала у формулі «самісобічужі». Ця культурна некомфортність подеколи вибухає найрадикальнішими формами ксенофобії, унеможливлюючи симетричний, відкритий дискурс, у якому тільки й можна знайти вихід із цього скрутного становища. Втім, сам хворобливий стан приховує і засоби лікування. Ми болісно і дуже повільно починаємо привчатися жити разом із чужим усередині наших власних домівок, родин і навіть всередині власної свідомости. «Дивно, але чужинець живе в нас: він – прихований лік нашої ідентичности, простір, що руйнує нашу домівку, час, що занапащає взаєморозуміння і симпатію. Розпізнаючи його в собі, ми позбавляємо себе можливости ненавидіти його як такого»5. Ця цитата з книжки Кристевої «Самі собі чужі» дуже влучно описує соціокультурне становище сучасної України.

Чуже є тим, що окреслює своє і в такий спосіб іззовні, а інколи навіть із середини визначає його і живить енергією, яку породжує креативне змагання культур, а не руйнує через політичну ворожнечу. Чуже завжди є викликом для нас. Проте відповіддю на цей виклик може бути не лише войовничий спротив і аґресія, а творча дія назустріч. Чуже завжди збуджує, але не обов’язково руйнує. Усвідомлення цього – перший крок до формування нового типу міжкультурної комунікації не лише в нашій країні, а також у всьому світі.

  • 1.Українське видання: Ева М. Томпсон, Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм, Київ: Основи, 2006. Цитати з цього видання позначено в тексті номером сторінки у квадратових дужках.
  • 2.Українське видання: Едвард Саїд, Культура й імперіялізм, Київ: Критика, 2007. Цитати з нього позначено так само.
  • 3.Hegel Phänomenologie des Geistes, Hamburg: Felix Meiner Verlag, 1988, с. 132, 134.
  • 4.Бернгард Вальденфельс, Топографія Чужого: студії до феноменології Чужого, Київ: ППС-2002, 2004, с. 114.
  • 5.Юлія Крістева, Самі собі чужі, Київ: Основи, 2004, с. 7.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!