Інґо Шульце
Травень 2006

Фраґменти нотаток...

Фраґменти нотаток, зроблених під час подорожі містами Київ, Львів, Івано-Франківськ, Чернівці та деякими околицями в березні 2005 року, з особливим урахуванням лавреата премії Ляйпцизького книжкового ярмарку 2006 «За европейське порозуміння» Юрія Андруховича*

Четвер, 3 березня 2005 року

Щойно прибуваю в київський аеропорт, як вимикається струм, ілюмінатори нашого літака – єдині світлі плями посеред суцільної темряви. Поки надто квапливі пасажири змушені знову сісти на свої місця, підкреслюю речення: «Україна, якщо й заслуговує на якусь увагу, то перш за все через ланцюг неґативних чинників».

Через півтори години опиняюся навпроти натовпу чоловіків, більшість із яких одягнені в спортивні костюми; найчастіше видно фіялковий і сірий кольори; на поголених на лисо головах – шапки з кролячого хутра. Нечисленні жінки, значно краще вбрані, у вовняних шапочках яскравих барв. Як довго ще впізнаватимемо колишній Совєтський Союз за запахом? Я безперервно усміхаюся, бо щомиті сподіваюся побачити Юрія Андруховича, але натомість зауважую перевернуту догори ногами табличку зі своїм іменем, над нею – бліде обличчя рудої красуні з великими кліпсами, під нею – довгі ноги в білих чоботах – Людмила, водій Ґете-Інституту.

Без Юрія, який приїде до Києва лише завтра, їдемо до міста. «Київ, – пише він, – це острівці в океані, малесенька щопта людей, які тут живуть, розкидані по редакціях, студіях, помешканнях, кав’ярнях – ті, що вже упродовж років або й десятиліть непомітно для інших протистоять київській механістичності й залишаються живими людьми. Між ними шалені відстані, подолати які здатен лише метрополітен. Фактично мої маршрути – це рух від однієї криївки до іншої, отже, Київ – це насправді з десяток мініятюрних фортець. Вихід назовні залишається вкрай небажаним і фатально небезпечним. Він допускається тільки задля поповнення запасів алкоголю. Навколо блукають монстри з перекривленими пиками і щось неясне варнякають своєю напівмовою».

У Києві я – єдина людина без шапки. Довгі пальта, крім мене, носять лише люди в одностроях.

П’ятниця, 4 березня 2005 року

Після сніданку бачу Юрія. Бачу його тричі, на висоті грудей, в A-3-му форматі, на чомусь на кшталт трансформаторної будки. Юрій усміхається, неначе соліст козацького хору. Під сьогоднішньою датою – чорним по білому: Юрій Андрухович презентує східнонімецького письменника Інґо. Моє прізвище стало жертвою логотипу банку «Україна». Плакат бачу на парканах довкола будівельних майданчиків, на стінах будинків і в Ґете-Інституті – спорудженій наприкінці 60-х років за проєктом Міеса ван дер Рое офісній будівлі, де колись було розташовано бюро «Інтерфлюґу».

Оля, моя перекладачка, яка заходить до кімнати майже одразу ж за мною, вже знає, що Юрій спізнився у Львові на потяг, бо хотів іще купити в дорогу чогось попити.

Сьогодні вранці вона забрала в провідниці його баґаж. Але Юрій уже їде до Києва автомобілем. «Дай Бог, аби доїхав!» – шепоче бібліотекарка.

Оля показує на емблему банку «Україна». Каже, щоб я не ображався, зрештою найголовніше, що взагалі є ці плакати, ні, не так: найголовніше, що Юрій видає і презентує мою книжку. «Це як щасливий квиток в українську літературу!»

Коли хочемо перейти дорогу до знаменитого Майдану...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!