Юрко Прохасько
Лютий 2013

Genius чи Genius loci?

Як складаються непересічні чи навіть визначні наукові здобутки? Чому в певних місцях у певні часи творчі досягнення стаються частіше і є поважнішими, ніж деінде? Що є передумовами наукової та мистецької осяйности й блиску і їх особливо виразного вияву в певних місцях, у певних середовищах, за певних обставин?

Досократівський Мілет, класично-античні Атени, еліністична Александрія, ренесансові Рим, Флоренція та Венеція, дореконкістівське Толедо, єлизаветинський, а потім і вікторіянський Лондон, схоластичний Париж, Париж, за висловом Вальтера Беньяміна, «столиця XIX століття», а також Париж структуралізму і постструктуралізму, Амстердам і Антверпен XVII століття, «Ваймарська класика», Берлін першої декади сторіччя минулого і Ваймарської республіки, Відень fin-de-siècle і «Другої Модерни», Петербурґ «срібного віку», зрештою, повоєнний Нью Йорк – усе це аж надто яскраві (зрештою, переважно столичні), а тому й канонічні приклади таких топосів, відтак знову і знову – і незрідка напрочуд вдало – тлумачені. (Нагадаю тут бодай стандартну працю Алана Яніка і Стивена Еделстона Тулміна «Вітґенштайнів Відень» чи розвідку Карла Шлеґеля про Петербурґ як «лабораторію Модерни»).

Але на що перетворюється ця, часом теж великою мірою гадана, зрозумілість, коли скеровуємо ці питання до місць не таких самоочевидних, не таких показових, але саме тим цікавіших?

Якраз на цих нібито наївних і позірно невинних питаннях я хотів би тут зосередитися. Із надто очевидних причин не можу зробити цього належно: ані історично, бо я не історик, ані соціологічно, ані з перспективи історії ідей, гносеології чи епістемології.

І все ж: навіть у моєму випадку такі великі питання, як нашкіцовані при початку, таки мають сенс. Бо кожне питання має якийсь сенс. Однак виглядає на те, що наблизитися до відповідей на них можна – якщо взагалі можна – не generaliter, а в кращому разі ad hoc, на підставі історичної конкретики і в цілковитій свідомості їх залежности від обставин. І, зрозуміло, без жодної претензії на вичерпність і тим паче загальну чинність.

Відтак окреслюємо місце: (східно-)галицьку метрополію Львів, і часовий проміжок: схилок XIX століття – й аж до середини століття XX, до трьох вирішальних часових меж: років 1939–1941, 1941–1944 і 1944–1946 – на підставі яких спробуємо наблизитися до наших питань. Кажучи за Бруном Шульцом, «геніяльна епоха» цього міста, його – не тільки з огляду на науку – загальновизнана «золота доба».

***

Як можна пояснити ту обставину, що Львів у нашкіцований тут період, тобто в час, коли місто ледве чи налічувало більше ніж 150 тисяч (1900 рік) – 300 тисяч (1939 рік) мешканців, і водночас на підставі вже хоч би свого адміністративного статусу цілком важлива середньоевропейська метрополія, вилонив таку неймовірно високу щільність і якість наукових та мистецьких здобутків, яка до сьогодні не має собі рівних у нашій частині Европи (а може, й далеко поза нею)? Ця обставина заскакує тим більше, що всі ці процеси відбувалися за помисленно стислий відрізок часу тривалістю декілька десятиліть від майже цілковитої і безнадійної провінційности (скажімо, до 1834 року Львів, якщо вірити міським біографам, не знав, що таке художня виставка) і наукової іррелевантности до статусу міжнародно визнаного місця досліджень у міжвоєнний час.

Бо доти Львів, де вже, як-не-як, від 1661 (а насправді щойно від 1784) року був університет, справляв враження щонайвище в тих царинах, які не конче були його питомою заслугою: як-от місце народження Захер-Мазоха (цій обставині моє місто завдячує сумнівним титулом «батьківщини мазохізму») чи місце тридцятирічної діяльности Моцартового сина Франца-Ксавера. Або ж –...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!