Василь Костюк
Квітень 1998

Гіпертекст як потойбічне літератури

РОМАН, http://www.zhurnal.ru/staff/muxin

Книжки, які згадано в цій статті:

Дмитрий Галковский. Бесконечный тупик. – Наш современник, 1992, № 2; Новый мир, 1992, № 9, 11.

Хулио Кортасар. Игра в классики. – М.: Художественная литература, 1986.

 

Художній твір, власне, нікого вже не цікавить. Охочих дискутувати з цього приводу запрошую переглянути масивні довідники, які побачили світ за останні роки: антологію «Слово. Знак. Дискурс» за редакцією М. Зубрицької (Львів, 1996), «Словарь зарубежного литературоведения» (Москва, 1996), «Літературознавчий словник-довідник» (Київ, 1997) – жоден із них не подає означення «твору». Твір зник із поля зору літературознавців, а коли про предмет немає чого сказати, де шукати доказів, що він існує?

Твір почимчикував «на той світ» слідом за героєм та автором. Годі вже плюскатися в океані інтертекстуальності – ще в далекі 30-ті Вальтер Беньямін виробив принцип граничного самовідчуження автора від твору, вимріявши книжку, складену з самих цитат. Та не треба думати, що «твір» так легко «здався» на ласку світові, де «царює порожнеча, де нічого не вирішується, де самі лише різоми, парадокси, що руйнують здоровий глузд при визначенні чітких меж особистості» (М. Vidal). Девід Гейман (Hayman) проаналізував «наративні тактики» модернізму, склавши перелік свідомих засобів знищення оповіді. Список тих засобів демонструє, як віртуозно майстри словесного мистецтва перетворювали реалістичну оповідь на те, чим бавимося тепер. Серед них, наприклад, – «нодальність» (вузлуватість) – техніка, яка послаблює структурність твору. Нодальні тексти створюються системами фраґментів, окремими сценами, образами, варіативною розробкою органічного ряду тем. Ці фраґменти не складають зовнішньо з’єднаної та узагальненої оповіді, вони руйнують «наративну поверхню» й постають як чітко окреслені елементи. Вони спричинюють своєрідну лавину відлунювань у свідомості читача, перешкоджаючи йому ясно усвідомити сюжетну лінію: «нічого не пояснюючи на рівні сюжету, такі прийоми поступово сприяють формуванню “нодальних систем”»1, а ті будовою скидаються на музичні теми й мотиви. Іншим засобом розхитування структури, за Гейманом, є наратактика – організація тексту через розміщення фраґментів без очевидних ознак його граматичної або змістовної цілісності. Нова дійсність потребувала нової літературної форми, та рикошетила назад – годі перелічити надбання пророків модернізму, але чому збувалися лише найпохмуріші прогнози?

І ось наприкінці століття отримуємо новий жанр у скарбницю словесної культури – гіпертекст. Мережа «Інтернет», яка пов’язує все з усім, яка сама по собі є живим (чи ба – віртуальним) утіленням теорії інтертекстуальності, стала місцем і засобом відродження долітературної традиції знеособлення автора. Гіпертекст пишеться водночас багатьма, завершеним бути не може, і по суті – є нескінченним розгалуженням мовленнєвих можливостей «відправного» тексту, який за обсягом не перевищує кількох абзаців.

Гіпертекст – поширене явище в англомовному інтернетівському середовищі. Його головні риси нібито чітко демонструють розбіжність із літературою – це принципова можливість існування лише в комп’ютерному вигляді (до гіпертексту прикладається так зване «дерево файлів» – рух оповіді багатовекторний і лінійно просто не відтворюється); множинність віртуальних структур (діє принцип об’єднання процесів творення та сприйняття текстів).

Проте правила творення гіпертекстів суто літературні: нелінійні структури породжуються з лінійної схеми опису (інакше кажучи – з невеличкої сюжетної оповіді) за рахунок прояснення змісту цієї оповіді, певної експлікації...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!