Остап Сливинський
Червень 2009

Готові слова для готових речей

***

Не так давно свіжих дров у багаттячко ready-made літератури підкинула серія «Аґресивна бібліофілія» видавництва «Лілея-НВ», яка напочатках заповідалася дуже достойно та амбіційно. Йдеться про «Снідання з самотністю» Тараса Жеребецького, автора, якого відтепер можна вважати справжнім віртуозом ґенерування тексту з нічого, вірніше, з усього, що втрапить під руку, без особливого розбору й без намагання досягти хоч якоїсь зв’язности. Текст «Снідання з самотністю, або 25 черепах» складається із сімдесяти двох фраґментів, нанизаних більш-менш хронологічно. Це така собі «захалявна книжечка» українського підлітка, який на кілька місяців потрапляє до США, де, як водиться, вчиться у high school та живе у місцевій сім’ї. Все як на духу, детально, відверто й по черзі: від паспортного контролю на летовищі («О, сенкс... Амєріка... стьюдентс... лєрнінґ») та першого дня школи («то був Понеділок... і мене стандартно болів живіт») аж до «правильного» американського прозріння («стояти з високо піднятою головою і допомагати іншим розуміти цю таку просту, звичну фразу “Just Do It”»). Проте, як і належить усякому прозрінню, здобувається воно в тяжких випробуваннях і сумнівах («американці несправжні, вони живуть в чітко окресленому ізольованому просторі», «американці... відморожено-змішані» (?!), і навіть американське яблуко – о, лихо – «холодне, велике й солодке, але не українське») та в героїчній боротьбі із власною легкодухістю (той факт, що героєві постелили чорне простирадло, промовисто доводить, що «американці не такі вже й погані»). Увесь тернистий шлях міжкультурного порозуміння, що його доводиться пройти оповідачеві, ми маємо можливість прослідкувати детально і «в картинках»: знаємо, що, де і як лежить у його кімнаті, які музичні гурти і в якій послідовності він слухає, за скільки днів зажило його розбите коліно, і на що він витратив перші отримані 125 доларів. Є й цитати з сучасної літератури, куди ж без них; письменники, яких – мало не з детальними посиланнями – цитує Жеребецький, винятково українські: Андрухович, Подерв’янський та Яценко (певно, далася взнаки заокеанська ностальгія).

Запитаєте, що це за «25 черепах», винесені у назву твору? Все просто: це черепахи, які жили в озері неподалік від оповідачевого американського «тимчасового дому». Проте їхній глибокий символізм, завдяки якому вони опинились аж у заголовку, лишається для нас темною загадкою. Сподіваюся, декому з читачів буде зрозумілішим сенс принаймні першої частини назви, яка, вочевидь, натякає на філософію цілого твору: «Самому погано снідати, бо тоді починаєш думати, що снідаєш сам із собою, що насправді так, але починає доходити, що снідаєш з другим своїм я, з другим собою, тобто тоді народжується якась вимушена копія себе самого», і так далі. Ні, здається, краще вже читати про черепах.

У рецензіях на книжку Жеребецького незмінно наголошують її щоденниковість, принагідність та необов’язковість: Ольга Купріян називає її «Ж(иттєвим) Ж(урналом)», Ігор Самохін – «підлітковим щоденником». А що, може, й справді краще було б, якби текст існував собі як блоґ, розростаючись у віртуальному просторі, куди і як йому заманеться, – гадаю, це всім, і авторові, і текстові, і читачам, пішло б на користь. Спробував би хтось тоді закинути «Сніданню...» композиційну аморфність чи захаращеність побутовими деталями; навіть на мовні неоковирності (на кшталт «будучи малим, його, ймовірно, принижували і били старші гопи») можна було б легко заплющити очі. І нам була би більша розвага, бо можна було б щось коментувати й дописувати, і загалом, гратися у взаємно корисну забавку «в пригадування».

***

Повість Іри Цілик «Післявчора» зроблена з тієї-таки автобіографічної сировини, проте часовий розмах тут непорівнянно ширший: перед нами приблизно два з половиною десятки років життя героїні-оповідачки Кіри Буцім. Вона є безсумнівним альтер-еґо авторки: як і сама Цілик, вона народилася у «великій країні», яка «прогнила зсередини і, зрештою, закінчилася», ходила до школи, закінчила факультет кінорежисури, працювала в рекламному бізнесі. Вона – така собі нова українська self-made womаn, незалежна і прагматична донька невдах-батьків, яка вирішила будь-що домогтися успіху в країні, де ніхто ні на кого не покладає особливих надій. Тільки от прагматична вона аж до нудотної меркантильности: успіх для неї дорівнює «ґріндерсам за 500 гривень», а переваги «творчого фаху», як видається, зводяться до можливости обертатися в богемній тусовці, дозволяти собі дрібні ексцентричні примхи і час від часу вечеряти в модному кафе «Антресоль».

Безумовно, «Післявчора» – це значно серйозніша літературна претензія, ніж текст Жеребецького: маємо тут нелінійний час дії, нечасту у молодих авторів мовну природність у діялогах і багато інших ознак, властивих доброму письму, і можна би вважати повість мало не такою собі сучасною українською «відповіддю Стендалеві», якби не наскрізна інфантильна ліризація, внаслідок чого, як слушно зауважила в рецензії Віра Балдинюк, все у творі відбувається «раптом», «мимоволі» і «чомусь», ніщо не пов’язане між собою, а події огорнуті всепроникною млою таємничости, що, замість робити текст глибоким і «бентежно-раптовим», додає йому пласкої снодійної передбачуваности. Саме це, ніби жест дитини, яка розвалила пірамідку з кубиків, руйнує цілість оповіді й оголює в тексті те, з чого його, власне, й зроблено: окремі побутові ситуації та діялоги, речі, якими захаращено твір – переважно красиві й екзотичні (коньяки, кімоно, намисто з венеційського скла), а часом буденні й «дешеві» (лінолеум, розчинна кава). Простіше кажучи, зраджує у тексті його ready-made природу.

***

Чи може ready-made література бути доброю літературою? Ні, не так: чи може ready-made література бути цікавою?

Так. Але для цього замало хорошої мови, тим паче, «поетичности». Кризу сюжету й композиції, властиву ready-made літературі, здається, може надолужити лише динамічність оповіді, наративний шал, який проковтує деталі й урухомлює мертву, випадкову «сировину»; епічний вихор, що змушує забути, «из какого сора» все це постає.

Приблизно такі справи з романом Сашка Ушкалова «БЖД». Сюжет і тут, м’яко кажучи, скромний: один із двох приятелів-студентів якось відмовив «в інтимності» доньці крутого місцевого боса, в якої він був репетитором, «чемна» донечка поскаржилася татусеві на «поганого вчителя», і тепер друзі-невдахи мусять рятуватися від здорованів із битами, тікаючи на трейлері свого приятеля-кришнаїта. Ось, власне, і все.

Проте оповідь нагадує за духом пікнік чи посиденьки в гуртожитській кімнаті – усе в ній підпорядковане колективним веселощам, кожна історія, байдуже, наскільки вона правдоподібна чи зв’язна, має викликати сміх; від одного сюжету відбруньковуються інші, нібито правдиві оповідки чергуються з анекдотами й спонтанними дотепами, і все знову увінчує вибух реготу. Головному героєві доводиться брати участь у зйомках рекламного ролика, які з якоїсь причини відбуваються на спортмайданчику школи, – чом би не розповісти при цій нагоді кілька історій зі шкільного життя? А навіть і просто так, без нагоди – чому б, наприклад, не уявити собі, що було б, якби Шевченко народився у 1983-му?

«БЖД» – це, звісно, далеко не «філософія життя покоління-2000», як патетично заявляє анотація, хоча несправедливо буде стверджувати, що все у романі зводиться лише до ґеґів та анекдотів. І протагоніст Баз – аж ніяк не «герой нашого часу», як назвав його Іван Андрусяк. Адже Ушкалова найменше цікавлять філософія й «героїзм», «БЖД» – твір людичний, ігровий, і його найкращим захистом від критики є відсутність надмірних інтелектуальних, «ґенераційних» чи інших подібних амбіцій. Хоча тут я можу й помилятися.

Хай там як, «БЖД» – наразі чи не єдиний в українській літературі текст, де стратегія ready-made (якщо її, звісно, взагалі можна вважати «стратегією») більш-менш виправдала себе. І я не певен, чи мусять бути ще подібні спроби. Радше вона мусить минутися, як підліткова хвороба, спричинена самовпевненістю, спокусами «нестерпної легкости письма» і медійними обіцянками «легких лаврів». І я справді щиро сподіваюся, що більшість сьогоднішніх творців такої літератури зможе цю болячку перерости.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!