Галина Гринь
Червень 2016

Григорій Грабович: біографічний нарис

Григорій Грабович народився у Кракові 12 жовтня 1943 року.1 За родинними переказами, його батьки мешкали на вулиці Бернардинській, неподалік від Вавельського замку (велична місцина, яка, втім, не має очевидного впливу на подальші події). Утім, найраніші спогади Грабовича походять не з Кракова, а з табору переселенців у Берхтесґадені (Баварія), куди сім’я прибула влітку 1945 року і який він досі чудово пам’ятає. Спогади про школу, яку він відвідував у Мюнхені (Фюрихсшулє у Рамерсдорфі, на околиці Мюнхена, близько 1950-го — до початку 1952 року), не такі яскраві, однак він добре пам’ятає перший випадок свого культурного маскування. Клас повели на екскурсію старою будівлею школи, на горищі якої було декілька офісних приміщень. На дверях одного з них висіла табличка із написом кирилицею, якого, певно, ніхто, окрім Грабовича, не міг прочитати (там було написано щось на кшталт «Редакція» чи «Хорс»). Однак він нікого про це не сповіщав (уже тоді знав, що чужинців не дуже люблять).

Сім’я переїхала до Сполучених Штатів у квітні 1952 року. Серед перших Грабовичевих спогадів — морозиво на паличці у шоколадній глазурі (смакота) і мандрівка автом по Мерит-парквей до Нью-Гейвена, де вони оселилися. Батько записав його до Католицької школи Святого Серця (іти доводилося далеченько, хоча в сусідньому будинку було розташовано школу ім. Гарі Трумена), оскільки там хлопчика погодилися зарахувати до четвертого класу (за умови, що він своєчасно навчиться читати англійською). Грабович і справді досить швидко вивчив англійську: до кінця року він прочитав усі книжки з класної бібліотеки (стелаж із трьома поличками, на яких стояла серія романів Волтера Фарлі про Чорного Скакуна, католицькі переспіви роману Томаса Г’юза «Шкільні роки Тома Бравна» і те, що йому подобалося значно більше, — історичні романи Кенета Робертса «Арундель» та «Озброєна чернь» тощо).

У середній школі Нотр-Дам у Вест-Гейвені (Конектикут), де викладали ченці з конґреґації «Брати християнських шкіл» («єзуїти-лайт», як їх називав Грабович), було трохи краще, однак тут панував радше традиційно католицький, аніж інтелектуальний дух. Грабович швидко навчився отримувати добрі оцінки, не надто напружуючись. Найсильніший спогад — знайомство із Т. С. Еліотом (через лектуру, не особисто). На той час Грабович багато й без розбору читав, переважно наукову фантастику і те, що було проскрибовано в католицькій школі (починаючи від «Коханця леді Чатерлей»), не розуміючи дечого, але проковтуючи полиці книжок у публічній бібліотеці Нью-Гейвена.

Українське оточення, все ще дуже еміґрантське за суттю — це він розумів лише туманно, — було іще менш інтелектуальним, ніж школа, хоча насправді воно вносило певне різноманіття (у молодіжній організації «Пласт», приміром, було більше ориґіналів, ніж у школі, однак усі вони були занадто однакові). Наприкінці випускного класу Грабович не міг дочекатися, щоб залишити все це  позаду.

***

Як стверджує сам Грабович, початок його справдешньої інтелектуальної біографії припадає на роки навчання в Єйлі, до якого він вступив 1961 року, отримавши стипендію, яку іноді дають мешканцям Нью-Гейвена, які на неї заслуговують і її потребують. Його плани щодо фаху були досить туманні (якийсь час він навіть думав про медицину, адже всі знали, що це неодмінно вело до престижної та прибуткової кар’єри). Проте він таки зосередився на англійській літературі, яка йому справді подобалася, особливо поезія. Навчання у професорів Гаролда Блума, Луїса Марца, Ричарда Люїса (R. W. B. Lewis), Алберта Лавелі, а також робота асистентом науковця Мейнарда Мака, дослідника творчости Шекспіра та Поупа, приносили Грабовичу чимраз більше задоволення, а його зацікавленість цими напрямками ставала чимдалі чіткішою. Тоді він також брав уроки російської мови та літератури, а згодом навіть прослухав семінар для докторантів Віктора Ерліха з польської літератури.

У той час у Єйлі не викладали ні української мови, ні літератури, натомість сталася цікава подія. Якось на третьому курсі коледжу Грабовича запросили долучитися до Шевченківських святкувань, які організовувала громада, і виголосити промову про національного поета під час щорічної Академії на його честь. Зазвичай від виступів очікували, що ті будуть короткими й хвалебними, для проформи, найчастіше вони педантично спиралися на праці авторитетних діяспорян на кшталт Павла Зайцева, Володимира Радзикевича, Степана Смаль-Стоцького та Василя Лева. Утім, Грабович підійшов до завдання як до курсової роботи у Єйлі і взявся за дослідження у бібліотеці Стерлінґа, ознайомившись не лише із совєтською ідеологічною позицією, але й із поглядами дисидентів, як, наприклад, зі статтею Михайлини Коцюбинської про Шевченка та романтизм, написаною 1958 року. Його доповідь вийшла довша, ніж того очікували організатори (причому декому не сподобалися його відступ від традиції та незнайома термінологія), проте його вторгнення в українську літературу — до якого він поставився як до наукового, а не громадського проєкту — надовго закарбувалося в пам’яті.

До закінчення бакалаврату Грабович знав, що хоче продовжувати студії в ділянці порівняльного літературознавства, хоча його зміст залишався непевним. Він подався на докторантуру (graduate studies) до Єйля та Гарварда, і його прийняли, але оскільки Єйль надавав щедрішу стипендію, то наприкінці весни 1965 року, перед самим випуском, він вирішив продовжити навчання у своїй альма-матер. Утім, склалося інакше. Іще раніше Мейнард Мак якось запросив його на обід до єйльського клубу «Mory’s» і принагідно дав пораду: хоч би що ти робив, вів він, спробуй здобути стипендію чи ґрант і поїхати за кордон, не переходь одразу з коледжу до докторантури, бо так згаєш можливість, яка більше не повториться. Грабович фактично вже проґавив декілька дедлайнів на престижні стипендії в Оксфорді й Кембриджі (він і справді, можливо, був для них недостатньо конкурентоздатним), але таки подався на стипендію Фулбрайта до Польщі. Сьогодні він уважає, що його проєкт не вирізнявся нічим особливим, то було щось компаративістське про слов’янський романтизм із акцентом на Міцкевічі, Пушкіні й Шевченкові, але він, видно, переконав приймальну комісію у Вашинґтоні, де відбулася досить приємна співбесіда, і на початку липня, коли він працював у піцерії на Кейп-Коді, з офісу Фулбрайта йому повідомили, що він отримав ґрант на навчання в Яґелонському університеті у Кракові — місті, де він народився. (Роблення піци він радо покинув.)

Той рік у Польщі, від жовтня 1965-го до червня 1966-го, став для Грабовича переломним. Польща все ще належала до совєтського блоку, тривала Холодна війна (і розгорталася війна у В’єтнамі), Польща була тією країною і тим суспільством, що безкінечно контрастували з Америкою, де він виріс (його враження з Европи перед переїздом родини до Сполучених Штатів були лише дитячими спогадами, а не предметом аналізу). Парадоксально, але Польща відкрила йому вікно у минуле, а також на власне коріння і подарувала знайомство з далекими родичами, українцями і поляками, але водночас репрезентувала картину космополітичнішого суспільства. Тутешнє академічне середовище було водночас і старомоднішим, і навдивовижу аванґардним — надто у Кракові, який уперто чіплявся за свою довоєнну та досовєтську минувшину і невтомно плекав богемний стиль. Літературознавчій «новій критиці», що її Грабович засвоїв у Єйлі як щось на кшталт догми, тут кидав виклик старіший, однак дуже витончений і влучний історизм. То було передчуття зіткнення методологій, із яким Грабовичеві судилося ще раз зустрітися за декілька років. Загалом краще розуміння академічного та наукового підходів, якого можна було досягти в Польщі, прийшло лише згодом, під час візитів до країни протягом двох наступних десятиліть. Та найгостріші враження залишилися саме від першого фулбрайтівського перебування в Кракові, із нечастими виїздами до Варшави, розмаїтими знайомствами й дружбою, що сформувалися там і справили безпосередній вплив на Грабовичеві інтелектуальні горизонти.

Із Кракова він знову подався на докторантуру в Єйлі та Гарварді, але цього разу пропозиція Гарварду була перспективнішою, і 1966 року Грабович розпочав там навчання на факультеті літературної компаративістики (Comparative Literature) за фахом «польська література» та додатковими спеціялізаціями «російська література» й «англійська література». Він виконав більшу частину своєї роботи із Віктором Вайнтравбом, одночасно навчаючись у різних професорів, серед яких визначними особистостями були Гарі Левін та Роман Якобсон. Грабовичеві також випало працювати з Омеляном Пріцаком у ділянці української літератури. Ситуативне зацікавлення мало далекосяжні наслідки. Продовжуючи дослідження польської та російської (англійська пленталася позаду), Грабович усе сильніше тягнувся до української літератури: усі статті, які він написав у той час, зосереджувалися винятково на ній. Коли у 1972–1973 роках факультет славістики пропонував курс української поезії ХХ століття, офіційним викладачем у каталозі значився Омелян Пріцак, проте реальним був Грабович. Цей досвід електризував його і підкріпив максиму: аби по-справжньому вивчити предмет, слід його викладати.

Після складання загальних іспитів Грабовича за підтримки Віктора Вайнтравба, Гарі Левіна та Омеляна Пріцака було обрано молодшим науковим співробітником престижного Гарвардського Society of Fellows (1971–1974). Із усього досвіду формування особистости цей виявився засадничим. Визначальну роль у подальшому становленні Грабовича відіграло спілкування зі старшими та молодшими визначними науковцями з різних дисциплін, серед яких було декілька нобелівських лавреатів, з різними темпераментами і підходами, проте об’єднаними своїми науковими досягненнями та відданістю науці. Досвід взаємодії з вченими такого рівня і діяпазону, обстоювання своїх позицій у такому контексті вельми розширювали горизонти і перспективи.

Протягом цього часу Грабович завершив англійський переклад праці Романа Інґардена «Літературно-художній твір» (Das literarische Kunstwerk), до якого він також уклав вступ (1973), і написав більшу частину докторської дисертації. Підходи, використані в цих проєктах, доволі відрізнялися. Інґарден — це чиста теорія, не лише феноменологія та естетика, але й онтологія як така. Як пізніше напише Грабович, у вступі до Інґарденової праці він зробив спробу потрактувати цю теорію не тільки в її філософському контексті (зокрема її онтологічний стрижень), але й в історичному (передусім подальший літературно-критичний вплив Інґардена і співвідношення його теорії з формалізмом). Однак у певному сенсі це вже передбачало Грабовичів відхід від чистої теорії.

На початку 1970-х років Грабович активно долучався до ініційованого Омеляном Пріцаком семінару з україністики, що став осердям роботи заснованого у 1973 році Українського наукового інституту Гарвардського університету (HURI). Інститут вирізнявся міждисциплінарним підходом до україністики із наголосом на філології та джерелознавстві, а також на способі, в який дисципліни виникають, функціонують та взаємодіють із ширшими культурно-історичними конструктами на кшталт націй або, у цьому випадку, України. В академічному світі поза межами інституту квітла деконструкція, і багатьом спрямування та порядок денний інституту могли здатися трохи ретро, хоча насправді вони були які завгодно, але не застарілі. Справді, академічну культуру HURI тоді було сповнено ідейного, ба навіть натхненного ревізіонізму. Рушійною силою цього процесу був, звісно, Омелян Пріцак, чия харизма, чітке бачення концепції розвитку HURI та широкого поля україністики, безмежна допитливість (він завжди знаходив час для нових ідей та гіпотез), а також не останньою чергою тонке чуття наукової політики та засадничої ролі людського чинника, оживляли цей проєкт. Завдяки Пріцаковому вмінню залучати науковців до проєкту україністики у Гарварді, починаючи від Ігоря Шевченка, Горація Ланта, Віктора Вайнтравба, Ричарда Пайпса та Адама Улама, які утворили перший склад Постійного комітету україністики, а згодом Едварда Кінана та Рикардо Пікіо з Єйля, інститут та постійний семінар перетворилися на осередок інтелектуального дискурсу, ревізіоністського аналізу та деконструкції найвищого ґатунку. Їхнім центром тяжіння були середньовічний та ранньомодерний періоди, проте відкритість до інших епох та низки всеохопних питань також була частиною його місії, що неабияк відобразилося на учасниках. Усе це справило визначальний вплив на Грабовича.

1975 року Грабович захистив докторську дисертацію, і його було призначено доцентом факультету слов’янських мов і літератур Гарвардського університету. Викладаючи україністику, порівняльну славістику та порівняльне літературознавство, він заходився реґулярно публікувати статті на різноманітні, переважно історичні теми української літератури, проте зосереджувався і на конкретних авторах — приміром, на Павлі Тичині, другому з його найулюбленіших поетів. Інститутський часопис «Harvard Ukrainian Studies», що почав виходити 1977 року, став для нього і для багатьох інших працівників та партнерів інституту однією з головних рушійних сил. Утім, перед Грабовичем постав інший, цілком типовий виклик: як перетворити дисертацію на книжку. Після консультацій зі своїм наставником Омеляном Пріцаком він вирішив, що оскільки в дисертації так ретельно розглянуто відображення України, її історії та мітів у польській та російській літературах, напрошувалося аналогічне потрактування з українського боку, співрозмірне опублікованим творам та реальній важливості чи увазі, на які вони заслуговували. Тож була потрібна друга частина, співмірна першій: праця ще на якихось 500 сторінок. Грабович підготував детально розроблений план, однак упродовж наступних п’яти років проєкт зачах — він став завеликий. Точніше кажучи, інтерес Грабовича змістився (і вдумливе прочитання двох кульмінаційних розділів дисертації про Гоголя та Словацького вже давало це зрозуміти).

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!