Ярослав Грицак
Жовтень 2005

Інтелектуал і влада

Тема «інтелектуал і влада» належить до тих великих питань, на які немає, та й не може бути відповіді, як її немає на питання селянське чи єврейське*. Спроби їх «остаточного розв’язання», як знаємо з історії Голокосту й Голодомору, насправді нічого не розв’язують. Вони не знімають самого питання, а лише переводять його в іншу площину політичних практик й інтелектуальних дискусій.

Те, що питання «інтелектуал і влада» не має відповіді, не означає, що воно не має сенсу. Його сенс бодай у тому, що принаймні останні 150 років є предметом гострих суперечок, під час – а значною мірою – внаслідок яких суттєво змінилося поле, в якому співіснують інтелектуали та влада. Міркуючи про зміни, які принесла Помаранчева революція, варто окремо наголосити контекст вересневої урядової кризи, бо хоча він є новим, а проте виопуклює певні органічні слабкості українського політикуму й українського інтелектуального життя. Цей контекст, зокрема, дає матеріял для кращого розуміння, що ж насправді змінила Помаранчева революція, а що залишила без змін як у самій владі, так і у взаєминах між владою та суспільством.

Для початку скажу, що у формулі «інтелектуал і влада» мене найменше тривожить її другий член, тобто влада. Попри всі емоції, викликані конфліктом між двома улюбленцями Помаранчевої революції, вважаю, що політична влада в Україні залишається стабільною. Бо справді: Україна показала себе як життєздатна спільнота з життєздатною демократією. А цього в українській історії раніше ніколи не було. У минулому Україні постійно чогось бракувало: або вона не була спільнотою, або була нежиттєздатною як спільнота, або як життєздатна спільнота не подавала переконливих шансів на демократію.

Сьогодні ситуація є докорінно іншою. Ніколи в історії українська демократія не була така сильна, як тепер. У свій парадоксальний спосіб, нинішня політична криза є виявом сили української демократії. Після розколу помаранчевого табору на владу й опозицію ніхто не сів у тюрму, не втік за кордон, не залишився поза критикою медій, ніхто з журналістів не зник чи не загинув за нез’ясованих обставин. Усі дійові особи живі й здорові, всі при справі. Припускаю, що вони навіть відчувають певну втіху від поливання одні одних компроматом.

Так, сьогодні ми почуваємо сильне розчарування та роздратування нашими лідерами, але ці почування показують, що наша політика не є нам чужою. Що не хочемо, аби нашу долю вирішували без нашої участи. Чи міг пересічний радянський громадянин дозволити собі публічно розчаруватися в Сталіні? Або чи був сенс українському громадянинові дратуватися Кравчуком чи Кучмою? Майдан був революцією духу та протестом проти приниження нашої гідности. Доки переживаємо за стан справ у своїй державі, доти почуття гідности залишається з нами.

Скажу більше: теперішній розкол зміцнює, а не послаблює життєздатність української демократії на майбутнє, бо нарешті відкриває шанс побудувати дво-трипартійну систему з сильними владою й опозицією. Якщо так буде, то перед українським виборцем постане більш-менш рівнозначний і, правдоподібно, малоцікавий вибір. Скажімо, вибір між Ющенком і Тимошенко. Як історик я, може, ще пошкодую, що українська політична історія втрачає інтриґу. Але як громадянин, котрий свідомо вибрав собі місце життя в Україні та вірить у перспективи української демократії, волію мати спокійні, нудні вибори, ніж іще один Майдан.

Я не маю такого спокою, однак, коли заходить мова про українських інтелектуалів та їхній стосунок до українського політикуму. Тут шлях до нормалізації набагато довший. Припускаю, що в найближчі десятки...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!