Богдан Бойчук
Листопад 2008

Канон із переламаним хребтом

Українська мала проза XX століття. Антологія. Упорядник Віра Агеєва, Київ: Факт, 2007.

1

Ця великого розміру книга (1500 сторінок) обіймає тридцять прозаїків XX століття і сімнадцять сучасних авторів, які писали сильветки про тих прозаїків. Після появи цієї великої книжки критики заговорили про неї як про канон малої прози XX століття.

Почну розгляд антології від вступної статті Віри Агеєвої, яка повинна встановити естетичні координати й принцип композиції книги. Авторка фахово і з проблисками ориґінальности аналізує прозу першої чверти століття і прозу відродження 1920-х років. Ці розділи читаються з великим задоволенням.

Але коли Агеєва береться аналізувати модернізм, усе розлітається на шматки, бо авторка чомусь надто поспішає робити остаточні висновки. Передовсім Агеєва стверджує, що «канон раннього модернізму усталений» і нібито вже немає про що говорити. А я от маю найбільші проблеми саме з цим періодом і не бачу там нічого усталеного. Я, звичайно, говорю й говоритиму про прозу та поезію, тобто про цілісний процес. Численні дослідники характеризували цей ранній модерністичний період на підставі висловлювань, думок і тем тодішніх письменників, але не робили стилістичного аналізу текстів. А ці тексти в більшості випадків не були модерністичні. І так витворилася велика прогалина між модерністичним змістом ранніх модерністів і традиційним стилем, що її літературознавці ще довго муситимуть засипати.

Агеєва поспішає завершити й розвиток вітчизняного (sic!) модернізму, і то навіть точною датою (13 травня 1933 року, в день самогубства Хвильового). По-перше, не було «вітчизняного» й еміґраційного модернізму, а був і є український модернізм. По-друге, такого різкого обриву в літературному процесі не буває. Цю точну дату підказав Агеєвій Юрій Шевельов, який любив висловлювати блискучі й ориґінальні сентенції, що не завжди мали відповідний зміст. Повторюю: ніякого раптового кінця модернізму в українській літературі не було. Бо що тоді робити з Петровим, Осьмачкою, Свідзінським і Антоничем? Вони не модерністи чи, може, не «вітчизняники»?.. Що тоді з Григорівим, Воробйовим, Кордуном, Іллею чи Пашковським? Що з такою сильною ґенерацією наймолодших нео-модерністів, як Дмитро Лазуткін, Богдан-Олег Горобчук, Тарас Антипович, Павло Коробчук, Олег Коцарев і Сашко Ушкалов? Ця група вже сьогодні карбує свою добу. Я думаю, що модернізм як світове явище існуватиме одночасно з новими майбутніми літературними напрямками, як існують століттями класицизм, реалізм, бароко чи романтизм, і не зникне з лиця літератури. А з пострілом Хвильового не закінчився навіть Хвильовий.

Агеєва, на жаль, розділяє українську літературу на «повноцінну», тобто «вітчизняну», і побічну, тобто еміґраційну чи навіть галицьку. Я такого не шаную, це наскрізь ненауковий підхід. І знов-таки, Агеєва пов’язує розвиток і кінець еміґраційного модернізму з МУРом (Мистецьким Українським Рухом, який проіснував декілька років у Західній Німеччині, 1946–1949). І тут доходимо до справжнього театру абсурду. МУР не був модерністичним рухом. Навпаки, це була програмово антимодерністична організація. Був там єдиний модерніст, Ігор Костецький, із якого мурівці весь час підсміхалися, прозиваючи його камбрумом. Але навіть Костецький не «закінчився» з МУРом, а писав далі й утримував творчий діалог із Нью-Йоркською групою. Агеєва згадує ще двох модерністів: Домонтовича й Косача. Але проза Домонтовича належить основною мірою до двадцятих років, до періоду неокласиків. А Косач був «европейським» романтиком (мурівський европеїзм не однозначний із модернізмом), який воював із модерністами, особливо коли почав співпрацювати з КҐБ й переключатися на соцреалізм. Отже, модернізм не міг закінчитися з відходом МУРу, бо його там не було.

Як зазначив Григорій Грабович, прямим і дуже скорим запереченням МУРу стала саме модерністична Нью-Йоркська група. Модернізм цієї групи, рішучий, цілеспрямований і стилістично найвивершеніший (в усій українській літературі!) для Агеєвої просто не існує. І це мала би бути наука... Замість покладатися на факти (я дуже часто помічаю в літературознавців і критиків України зневагу до фактів), бо тільки на підставі фактів можна робити наукові висновки, багато з наших літературознавців, критиків і рецензентів воліють займатися штукарством, тобто витягати з чорного капелюха, мов кролика за вуха, то феміністку, то модерніста, то генія, то навіть романи, «що здатні змінити світ», зрозуміло, якби світ захотів читати таку третього ґатунку прозу. У нас також іще панує практика «не бачити», як за часів коханої совєтщини. Та про це пізніше.

А тепер хочу відзначити добрі, без винятку, сукупні й проникливі в суть кожного прозаїка сильветки. Мені найбільше сподобалися ті наскрізь індивідуальні й тим же найориґінальніші сильветки. Наприклад, сильветка Мар’яни Савки про Кобилянську – це просто перлина. Такими ж є сильветки Василя Герасим’юка про Стефаника й Черемшину, Тамари Гундорової про Яцкова й Підмогильного, Івана Андрусяка про Косача та Маріанни Кіяновської про Пашковського і Прохаська.

Тексти в антології дібрано з вишуканим смаком, що теж із приємністю відзначаю. Із захопленням також відзначаю (ще раз!), що антологія ця імпозантна й у неї вкладено багато праці й любові. Але вона не має чітко визначеної композиції. Автори не поміщені ні за датами народження, ні за датами написання першого твору, ні за стилістичними ознаками. Іншими словами, я не помітив ніякого композиційного принципу. Є ще одне велике АЛЕ: антологія ця – з переламаним хребтом. Каліка. Та про це далі.

2

Діяспорні інтелектуали нарікають, що Україна зневажливо ставиться до їхніх творчих надбань. І це правда. Обговорювана тут антологія болюче унагляднює це недбале ставлення. Із діяспорних прозаїків Агеєва вмістила в антології тільки прозу Косача, бо мала її під руками (готувала раніше збірку його новел), і Костецького, бо також мала його прозу під руками (Марко Стех друкував усю спадщину Костецького в «Кур’єрі Кривбасу»). Але упорядниця не зробила нічого більше, пальчиком не кивнула в бік «невітчизняної» прози.

Та про це варто поговорити ширше. Коли українську літературу розгромили в тридцятих роках (Агеєва обширно говорить про це), то головне річище розвитку української літератури пішло боком (про це Агеєва не говорить зовсім) – через Львів, Прагу, Варшаву, Західну Німеччину (МУР) та Нью-Йорк (Нью-Йоркська група). Щойно в шістдесятих роках головне річище з повною силою прорвалося в Україні. Це цілком природне й нормальне явище: творча енергія мусила знайти вихід. І я розглядаю це як явище однієї літератури. Агеєва цього «не бачить» і розглядає радянський соцреалізм як головне річище. Та це марне намагання. Бо, якщо дозволю собі на незугарне порівняння, тут можуть називати іменем Олеся Гончара всі вулиці в Києві й усі університети в Україні, але великим письменником його не зроблять, бо він середнього розміру. Літературознавці так і не зроблять головним і повноцінним літературним річищем. Бо найкраща українська література того періоду (1933–1960) писалася поза межами Радянської України. А це Антонич, Нижанківський і Зенон Тарнавський у Львові; Маланюк, Ольжич, Стефанович, Лятуринська і Дараган у Празі; Юрій Липа, Лівицька-Холодна і Теліга у Варшаві; Осьмачка, Домонтович, Косач, Самчук, Багряний і Костецький у МУРі; Барка, Лесич, Зуєвський, Андієвська, Юрій Тарнавський і Рубчак у США. Я згадав лише головні імена, а були ж там цілі й цілеспрямовані літературні процеси. Та дослідники в Україні воліють цього «не бачити».

Але скільки вони заплющуватимуть очі на цей бічний і по суті головний літературний процес, стільки їхні дослідження й антології виглядатимуть, як людина з переламаним хребтом.

Такою є й ця антологія. Агеєва аж надто перегинається в бік «вітчизняної» прози, вміщуючи в антології низку пересічних письменників, аж врешті надриває собі хребет, помістивши прозу Василя Симоненка. Хоч би як хто дивився, але Симоненко був слабеньким поетом (і час уже усвідомити, що патріотика не є поетика), а прозаїк він просто безпомічний (час також усвідомити, що «правдолюбність» не є визначальником літератури чи стилю).

Тож, з одного боку, Агеєва вміщує слабеньку, а то й бездарну «вітчизняну» прозу, а, з другого боку, виключає такого майстра короткої прози, як Богдан Нижанківський. Чим це пояснити? Науковою нечесністю? Науковою безвідповідальністю? Не знаю. Нижанківський не тільки репрезентував молоду міжвоєнну галицьку прозу (група «Дванадцять»), але й більшою та субтильнішою мірою репрезентував і діяспорну прозу. Немає в антології й Зенона Тарнавського, який належав до тієї ж «Дванадцятки», що Нижанківський, і навіть згодом жив із ним в одному місті – Детройті. Немає в антології прози Олександра Смотрича. А чому Агеєва не помістила коротенькі казки й «Джалапіту» Емми Андієвської, не збагну. Це ж просто шедеври! Треба було також дати місце короткій експериментальній прозі Юрія Тарнавського. Ця проза дуже добра, особливо ті речі, що зібрані в книжці «Короткі хвости».

Але «вітчизняники» відсахуються від експериментальної прози Юрія Тарнавського й Емми Андієвської, як від пошесті. Забуваючи, що без експерименту немає руху вперед. Ніде. Ніколи. І антологія наглядно це демонструє. Коли на початку XX століття були пошуки, була відвага експериментувати: Яцків (символізм, декаданс), Коцюбинський (імпресіонім), Стефаник (експресіонізм), – то був рух уперед, була динаміка, була добра проза. І коли глянути з перспективи майже цілого століття: від Стефаника, Коцюбинського і Яцкова до Тютюнника, Гуцала й Симоненка, – то не треба ніякого просвітлення, щоб побачити, що не було тут ніякого ходу вперед. Був, радше, застій у стилістичному й концептуальному сенсах.

Тож, вилучивши з антології експериментальну прозу, Агеєва санкціонувала цей застій. І тут немає чим пишатися.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!