Степан Величенко
Переклад: 
Андрій Іздрик
Грудень 2010

Капіталізм, бідність і русифікація

Naomi Klein, The Shock Doctrine: the Rise of Disaster Capitalism, Metropolitan Books, 2007.

 

Після 1945 року населення обох Америк, Західної Европи та Східної Азії зажило за високими стандартами*. Уможливила це капіталістична економіка кейнсіянського, тобто змішаного (чи соціял-демократичного) типу, яка ґрунтувалася на урядовому реґулюванні корпоративної діяльности задля збереження достойних зарплат, громадської інфраструктури, соціяльних служб та справедливого оподаткування банків і великих корпорацій. Кейнсіянський капіталізм безпроблемним не був, він потребував вдосконалювання, але в 1980-х роках група власників корпорацій, політиків правиці й економістів вирішила не реформувати його, а відкинути зовсім, замінивши таким, де уряд не реґулював би корпоративної діяльности і впливів капіталу, не оподатковував банків і не переймався інфраструктурою та службами. Відтоді цей неоліберальний капіталізм, що виник у США та Британії, почав ширитися світом.

У результаті цього в усьому світі, крім Китаю, темпи економічного росту, загального й на душу населення, а також і покажчики соціяльного добробуту знизилися порівняно з періодом до 1980 року, натомість зросли корпоративні прибутки, бідність, хвороби, голод і безробіття. Хоч особисті інтереси та раціональні арґументи відіграли свою роль у таких трансформаціях, не обійшлося й без фізичного і психологічного насильства, – так стверджує у своєму світовому бестселері «Доктрина шоку» Наомі Кляйн1. Хочете врятувати вашу країну? Продайте її! Не хочете – примусимо!

Новостворений уряд незалежної України влаштував приватизацію, керуючися модою, яку встановили неоліберали на чолі з Андерсом Аслундом та МВФ. Евросоюз не втручався. Результатом стало масштабне розкрадання народного майна колишніми партійними посадовцями, управлінцями та спекулянтами. Воно триває й досі, і неоліберали кажуть, що так і треба: Аслунд, наприклад, уникає аналізувати втечу капіталу2, не згадує про національне питання і вважає, що зубожіння сталося через те, що приватизацію не довели до кінця, а не через її неоліберальну природу; він визнає демократію доброю доти, доки виборці не змушують багатих платити податки і зберігати свої прибутки в національних банках; засуджуючи корупцію та злочинність, він просто не розуміє, що для їх подолання треба розширювати ті сфери, які неолібералізм скорочує: бюрократію, урядове реґулювання та податки на банки та корпорації.

А тим часом олігархи займаються «бізнесовими» оборудками, мимохідь нищачи довкілля, краєвиди, історичні та архітектурні пам’ятки, одне одного, а часом і випадкових сторонніх людей. Знищення Голосіївського національного парку, або, наприклад, колись прекрасного краєвиду на березі Дніпра неподалік від Маріїнського палацу огидним хмарочосом для багатіїв (який, кажуть експери, колись упаде в річку, бо ґрунт під ним не витримає такої ваги), не відвернули навіть президентські укази. Як показує справа Лозінського, нові багатії своєю поведінкою мало відрізняються від старих феодалів і партійних вельмож. Незважаючи на настирливість і повсюдність такої діяльности, цей процес не контролює бодай організація, подібна до «корпоративного нагляду»3, бо в Україні просто нема нічого схожого. За повсюдної корупції в органах державної влади і так немає великих шансів покарати винних.

Олігархи виводять свої прибутки за кордон і не сплачують повною мірою...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!