Всеволод Речицький
Серпень 2013

Конституція для країни мрій

Держава не повинна обмежувати чи надмірно контролювати підприємницьку ініціятиву. На конституційному рівні це має означати, що Українська держава ґарантує на своїх теренах вільний рух осіб, товарів, послуг і капіталу. Розмір державних та місцевих податків і зборів не повинен загрожувати економічній свободі. Торгівля має бути максимально вільною, а внутрішні та іноземні інвестиції належить усіляко заохочувати. Недарма ідея про те, що держава мусить ґарантувати вільний рух робочої сили, товарів, послуг і фінансових ресурсів, є провідним европейським гаслом. Ця нормативна вимога є ключовим елементом Хартії засадничих прав Евросоюзу та Лісабонської угоди, фактично це основний принцип життєдіяльности об’єднаної Европи. Як свідчить класичний лібералізм, і що цілком підтверджує історія СРСР, якщо державу не обмежувати справжньою конституцією, вона з часом скасує ринкову економіку, замінивши її всеохопним тоталітарним соціялізмом.

Як стверджує також Концепція, «для забезпечення стабільности конституційного ладу в реформованому Основному законі України має бути передбачений поділ законів [на] конституційні, органічні, звичайні, закони про ратифікацію міжнародних договорів». Це потребує різної кількости голосів парламентарів – залежно від серйозности предмету реґулювання. Такий підхід виглядає легковажним із політичного боку, бо дозволяє незрілій українській опозиції блокувати ухвалення якраз найважливіших законопроєктів. Українська політична опозиція є конструктивною лише на папері. На практиці вона залишається надмірно збудженою й непоступливою. Україна живе без великого Герба України, бо на його графічний дизайн не погодилося 300 депутатів. Якщо така сама доля спіткає «конституційні закони» про вибори, референдум, імпічмент або місцеве самоврядування, країні не позаздриш.

 

Преамбула і засади конституційного ладу

Як це випливає з Концепції, Конституційна Асамблея пропонує «зберегти ціннісні орієнтири і висхідні цілі, закріплені нині у Преамбулі Конституції України». Новелою для преамбули є лише пропозиція «доповнити перелік політико-правових орієнтирів <...> положеннями, пов’язаними зі зміцненням соборности і єдности України та констатацією Української держави як частини світової европейської спільноти, з прагненням розвивати екологічну державу [і] громадянське суспільство». Асамблея вважає також можливим помістити в преамбулу мету «соціяльної справедливости».

Ґанджем такого підходу є брак розуміння Основного закону як стратегічного обмежувача державної влади і погано прихований державницький патерналізм. Генетичним джерелом західного конституціоналізму є ідея автономности, окремішности політично вільного та свідомого своїх цілей індивіда. Тобто конституція – це маніфестація не так духу єдности і колективізму, як здорового індивідуалізму і творчої свободи. Органічний основний закон боронить вільний стан суспільства, а тому інтеґрує громадян на основі їх «колективного» прагнення не бути підопічними. На жаль, українське тлумачення Конституції, принаймні поки що, є суттєво відмінним: в ній убачають таку собі лєнінську «Іскру» – колективного організатора і пропаґандиста.

Патерналістським у підході до Преамбули виглядає також намір «розвивати» громадянське суспільство. Інтеґративною рисою громадянського суспільства є саме прагнення його членів зберегти й обстояти (супроти держави) свою політичну, економічну й особисту свободу. Прагнення ж до «соціяльної справедливости» в контексті України виглядає відверто проблематичним. На жаль, Україна ще й сьогодні залишається державою незаможних робітників і селян. А для більшости незаможних ідеал соціяльної справедливости – це перерозподіл добробуту, а не його примноження. На цьому тлі гасло соціяльної справедливости виглядає як моральний налигач у розпорядженні вітчизняних диктаторів, демагогів і політичних авантюристів.

Провокативною є констатація у Концепції того, що «положення частини четвертої статті 5 Конституції України: “Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповано державою, її органами або посадовими особами” не отримало розвитку в інших статтях Конституції України, <...> залишаючись абстрактною декларацією». Справді, якщо не брати до уваги ухваленого в 2012 році Закону України «Про всеукраїнський референдум», в Україні не існує конституційного механізму, який дав би змогу відвернути політичну катастрофу в тому разі, якби держава чи окремі владні гілки узурпували народний суверенітет.

Чинна Конституція однозначно засуджує захоплення народного суверенітету державним апаратом, але мовчить щодо будь-якого леґітимного виходу із такої ситуації. Конституції багатьох західних демократій передбачають на цей випадок право народу на леґітимне демократичне повстання. У різних формах про можливість народного повстання йдеться у конституціях і конституційних законах Великої Британії, Німеччини, Литви, США, Чехії, Греції, Естонії тощо. Отож увага Конституційної Асамблеї до ґарантій народного суверенітету є вочевидь виправданою. На жаль, зовнішньою увагою в даному випадку все й вичерпується.

Концепція практично не визнає леґітимности, демократичної виправданости права українського народу на повстання. З формально-юридичного боку цей підхід є, по-своєму, логічним. Адже найвищою соціяльною цінністю свободу українського народу чинна Конституція не визнає. А якщо свобода народу – це не найвища соціяльна цінність, то кому потрібне демократичне повстання? Натомість Концепція часто-густо говорить про принципи «ґарантування», «дотримання», «захисту» і «забезпечення» Українською державою прав і свобод людини і громадянина. Подібні декларативні констатації в ділянці прав і свобод вимагають конкретніших пояснень.

Перш за все, звертає на себе увагу той факт, що Концепція вкотре говорить про забезпечення й ґарантування суб’єктивних прав і свобод у патерналістському дусі. Йдеться, наприклад, про «встановлення обов’язку держави дотримувати і захищати ці права», про «визначення дієвої системи забезпечення та захисту конституційних прав і свобод», про «оптимізацію співвідношення громадянського суспільства і держави» і навіть про поєднання «самореґулювання суспільних процесів в економіці, політиці, духовній і інших сферах життя з державним управлінням у цих сферах». Чого вартий досі був такий підхід, свідчить міжнародна статистика. Конституційно закріпивши як «найвищу соціяльну цінність» життя людини (стаття 3), Україна (за даними журналу «The Economist») посідає перше місце в світі за рівнем смертности свого населення. У дивному прагненні все поєднати і об’єднати Концепція говорить, з одного боку, про індивідуалістичну «цінність людини і ґарантування державою її прав», а з другого – про «принцип єдности державної влади», «конституювання соціяльного партнерства» та «суспільне значення власности».

Натомість справжнє ґарантування державою суб’єктивних прав мало б означати запровадження, насамперед, ринкових стосунків як широкої системи вчасного розпізнавання й винагородження людських здібностей і талантів. Сюди ж відноситься повномасштабне визнання власности на землю, а також «абсолютизму» власности взагалі. Нині об’єкти власности можна відібрати у нас за балансовою (не ринковою) вартістю, якщо йдеться про задоволення «суспільних» потреб. Україні не завадило б також скасувати внутрішні паспорти разом із реєстрацією громадян та іноземців за місцем мешкання. Ще гостріше стоїть в Україні проблема автономії бодай найкращих університетів і загалом академічної свободи. Давно на часі впровадження страхової медицини, радикальне звуження вилки бюджетних зарплат, скасування фантастичних пільг і синекур для високопосадовців.

 

Права, свободи та обов’язки людини

Цей розділ Концепції є одним із найприйнятніших. Щоправда, тривожить вимога «збалансованости» прав і свобод людини «з правами й правомірними інтересами інших суб’єктів та й усього суспільства загалом». Неясно, хто має встановлювати чи відновлювати відповідні баланси і як поєднати вимогу балансування прав людини з правами держави і суспільства за вже оголошеної в засадах конституційного ладу пріоритетности суб’єктивних прав? Очевидно позитивним надбанням Концепції є вимога «розширити конституційні можливості організацій громадянського суспільства (насамперед найбільш представницьких об’єднань профспілок і об’єднань правозахисних організацій) впливати на дотримання прав і свобод, а також контролювати (курсив мій. – В.Р.) їх реалізацію і притягнення посадовців до відповідальности за їх порушення». Крім того, Концепція вказує на необхідність «створення реальних умов для громадських інституцій з прав людини для [здійснення] достатньо широких повноважень у сфері виконання своїх функцій».

Науковий аналіз і просто здоровий глузд підказують засади, на яких мало би ґрунтуватися оновлення українських підходів до формулювання прав і свобод людини і громадянина:

• Конституційне визначення суб’єктивних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина має здійснюватися як правовий стандарт для країни, яка потенційно вважає себе членом Евросоюзу. Тобто транзитерів, що перетнули кордон України, не повинно спіткати суттєве пониження ґарантій їхніх суб’єктивних прав. Для цього треба запровадити надійний національний стандарт захисту прав і свобод.

• Права і свободи необхідно подавати у формулюваннях Европейської конвенції 1950 року та підписаних від імені України протоколів до неї. До українського переліку прав треба обов’язково додати також окремі права та свободи з Хартії засадничих прав, на яку посилається Лісабонська угода.

• Визначаючи суб’єктивні права і свободи, слід керуватися тим, що в Україні постійно більшає іноземців. Ідеться про осіб, які постійно або тимчасово мешкають в Україні, залишаючись при цьому іноземцями чи апатридами. Конституційний кодекс прав і свобод має орієнтуватися на права іноземців в Україні далеко більшою мірою, ніж сьогодні.

При цьому весь комплекс конституційних прав і свобод належить сприймати не як сферу деталізованих патерналістських зусиль Української держави, а як простір автономности, «окремішности» індивіда, у якому він справді сам визначає свої пріоритети і спрямованість власних зусиль. Ідеться про сферу, в якій людина самостійно обирає стратегію і тактику своєї поведінки і повністю відповідає за свої дії. Цим самим варто було би покінчити з неочевидним, але фактичним сприйняттям української Конституції як «основного закону для незаможних».

Комплекс конституційних прав і свобод має містити в собі (як принцип чи якось інакше) посилання на трискладовий тест, за яким будь-які обмеження на здійснення прав і свобод мають бути а) встановлені винятково Конституцією або законом; б) точно відповідати леґітимній (передбаченій у Конституції) меті; в) спочатку визнані необхідними у демократичному суспільстві. Крім того, конституційний кодекс прав і свобод повинен містити в собі презумпцію того, що окремі конституційні права, свободи, а також обов’язки стосуються не лише фізичних, але й юридичних осіб. Тому назву другого розділу Конституції доцільно було б замінити на: «Права, основоположні свободи, обов’язки».

Варто також змінити юридичну форму закріплення соціяльно-економічних прав. Їх доцільно визначати за юридичною моделлю, вжитою у Міжнародному пакті про економічні, соціяльні та культурні права (1966). Тоді всі позитивні соціяльні й економічні права сприйматимуться як стратегічна мета, програма діяльности уряду на перспективу. Очевидно, що більшість соціяльно-економічних благ в Україні може забезпечити лише ефективний ринок. І лише в разі соціяльно ослабленого стану індивіда мають включатися реалістичні ґарантії від суспільства й держави. Надалі вимагати дотримання таких юридично коректних ґарантій можна буде в судах.

Формулюючи конкретні суб’єктивні права, слід, як уже тут було сказано, використовувати не лише Европейську конвенцію захисту прав людини і основоположних свобод (1950), а й ухвалені пізніше протоколи до неї. Крім того, необхідно запозичити базові норми европейської Хартії засадничих прав, зокрема, про непорушність людської гідности, академічну свободу, права молоді, доступ до публічної інформації, права людей похилого віку тощо. Якщо досвід використання американської Першої поправки здається нам надто радикальним, варто закріпити повну заборону обмежень на здійснення свободи слова (самовираження) у сферах науки, літератури і мистецтва, а також – окремо – академічну свободу. Наріжним каменем усієї конституційної надбудови треба визнати принцип вільного переміщення людей, товарів, послуг і капіталу.

У конституційному переліку суб’єктивних прав і свобод свобода слова та преси (свобода символічного самовираження) мала би визначатися не просто як одне з прав людини першого покоління, а як класичний засіб забезпечення політичної та інтелектуальної свободи – головних підвалин поступу України, каналів реалізації творчого потенціялу українського народу. Сенс цього підходу полягає в тому, що свободу слова та преси (свободу медій) не можна обмежувати ні парламентською більшістю, ні навіть загальноукраїнським референдумом. Задля цього слід перемістити свободу слова та преси у «перед-політичний» простір України. Таку широку ґарантію інтелектуальної свободи має містити перший (засади конституційного ладу) розділ національного Основного закону.

 

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!