Ярослав Грицак
Липень 2012

Корупція: короткі історичні нотатки

Власне, ті країни, які ми досить загально (і неправильно) називаємо «балтійськими», з їхніми відносно низькими показниками корупції вигідно відрізняються від своїх сусідів як на Сході, так і на Заході та Півдні. Чи це пов’язано зі впливом західного християнства, а чи з досвідом власної державности (формально, на відміну від Білорусі чи України, вони не є молодими державами) – може послужити предметом окремих дискусій. Але, боюся, нам не вдасться знайти одну спільну причину. Та й, гадаю, не варто її шукати: будь-які поспішні узагальнення є небезпечними.

Доказом цього є, зокрема, початкова близькість індексу корупції у Литві й Білорусі наприкінці 1990-х. Від початку 2000-х ці дві країни виразно розходяться. У Білорусі корупція росте, у Литві – падає. Литва відходить від свого південного сусіда й наближається до сусіда західного – Польщі. Польща знала свої кращі (1997–2002) та гірші роки (2003–2006), але на початок 2010-х досягла одного з найнижчих показників корупції у колишньому комуністичному блоці. Зведена статистика чітко показує, що вступ до Европейського Союзу позитивно вплинув на Естонію, Польщу і навіть (певною мірою) Румунію. Але не на Болгарію. Що ще раз доводить: немає правила без винятку.

Взагалі, якщо йдеться про колишній комуністичний табір, можна відзначити два чинники: вступ до ЕС (позитивний) і нещодавня економічна криза (неґативний: майже всі країни, крім Польщі, з початком кризи демонструють тенденцію до посилення корупції). Третім чинником могли би стати «кольорові революції». Могли б, якби не Україна: поразка Помаранчевої революції є тим винятком, який руйнує закономірність. В українському випадку бачимо виразну спробу вирватися з тенет корупції у перші «пореволюційні» (2005–2008) роки. Але від 2009-го справи знову повертаються «на круги своя». Це особливо помітно на тлі Росії та Грузії. Стартові показники всіх трьох країн на межі 1990-х і 2000-х були майже однаковими. Виняток становив 2000 рік в Україні, коли корупція досягла високого рівня (1.5), безпрецедентного навіть для цієї групи. Це ще раз підтверджує виправданість сарказму Джорджа Сороса у 2002 році на адресу Леоніда Кучми: за його урядування Україна зробила майже неможливе – спромоглася погіршити уже й так погану корупційну репутацію. Після перемоги кольорових революцій Грузія й Україна почали демонструвати кращі від Росії показники. З тією однак різницею, що Грузії вдалося втримати цей рух, а Україні – ні. Грузія показує приклад того, де була би тепер Україна, якби «помаранчева еліта» виявилася відповідальнішою і мала волю до реформ. Грузія випередила не лише Росію й Україну, а й Болгарію та Румунію, і поволі наближається до польсько-литовської групи. Це той рівень (4.00), після досягнення якого відчувається справжня різниця в якості життя.

Досягнення Грузії особливо вражають на тлі стрімкого падіння Греції. За останні роки вони мовби помінялися місцями: Греція сьогодні здеґрадувала до того рівня, з якого 2003 року починала свої реформи Грузія. Обидві країни належать до одної історично-культурної зони східного християнства, а тому їхнє порівняння ще раз доводить, що історично-культурні чинники не є непереборними.

З усього сказаного випливає один простий висновок: історія накладає певні обмеження, але вона не є в’язницею, бо завжди залишає місце для вибору. У підсумку важливішими за минуле є воля еліт та згода суспільства на проведення радикальних реформ у теперішньому часі. Хто має бажання, може подолати історію. Хто не має, використовує її як виправдання своєї безпорадности чи бездіяльности.

Або – що гірше – перетворює минуле на поле битв навколо історичної пам’яті, відволікаючи увагу суспільства від нинішнього стану справ. Уже не перший рік Україна є жертвою такої історичної політики – тією мірою, що, як сказав молодий львівський історик Мар'ян Мудрий, українське суспільство отруєне історією. Ця отруєність стосується, хоча й різною мірою, всіх історичних реґіонів. Для своєї оповіді я вибрав Галичину. І то з двох причин. По-перше, це край, який я знаю найкраще, бо, крім того, що в ньому народився і живу, я його ще й вивчаю. А по друге, в Україні, мабуть, важко знайти інший реґіон, так глибоко просякнутий минулим. Він є ідеальним об’єктом для дослідження історичної пам’яті, зокрема – її «димового ефекту».

Теперішня Галичина істотною (якщо не вирішальною) мірою є творивом Габсбурґів[5]. Габсурзька спадщина й надалі проступає у способі думання та поведінці галичан – настільки, що, словами польського дослідника Томаша Зарицького, вона – «одне з небагатьох місць <...>, де хочеться вийти за межі сучасних політичних кордонів <...>, щоб показати живучість кордонів Галичини 19 століття»[6]. Вважається, що живучість габсурзької спадщини пов’язана з успіхом австрійських бюрократів у формуванні політичних інституцій і традицій, які у контексті всієї Східної та Центральної Европи перевершили спадщину Османської та Російської імперій. Ці бюрократи, за словами Тейлора, були «відносно чесними, загалом порядними і тяжко працювали». Це нібито надовго спричинило вищий рівень довіри населення колишніх габсбурзьких територій до місцевої влади та нижчий рівень корупції. Цей висновок підтверджується соціологічним опитуванням, проведеним 2006 року в усіх 17 країнах, які колись повністю чи частково входили до складу Габсбурзької монархії, зокрема порівняно з територіями, які перебували у радіусі 200 кілометрів обабіч колишнього кордону цієї імперії [7].

На перший погляд, такий висновок мав би підтвердити тезу про роль імперського спадку як одного з трьох найважливіших чинників формування цінностей. Однак інші соціологічні дослідження застерігають від поспішних висновків. Справа виглядає набагато складніше й заплутаніше – відповідно до складности й заплутаности самого феномену корупції. Всеукраїнське опитування 2007–2009 років підтверджує «габсбурзький ефект» лише у випадку одного типу корупції – т.зв. «корупції за вимогою» (тобто коли хабара вимагає чиновник): тут Західна Україна справді має кращі показники. Натомість ситуація з т.зв. «добровільною корупцією» та використанням кумівства як прихованої форми корупції є прямо протилежною: рівень цих двох видів корупції зростає зі Сходу на Захід, причому Львівська область – осердя «габсбурзьких територій» – демонструє найвищий рівень кумівства. Окремо слід зауважити, що наступною після Львівської є Хмельницька область, і це підважує тезу про суттєві відмінності між землями по два боки від колишнього габсбурзького кордону (див. схему).

Джерело: Стан корупції в Україні. Порівняльний аналіз загальнонаціональних досліджень: 2007–2009. Для Порогової програми для України Корпорації «Виклики тисячоліття»

 

За браком конкретних досліджень про причини поширености корупції у сучасній Галичині говорити важко. Як історик можу однак упевнено сказати, що впродовж останніх 150 років корупція була нормою для кожного політичного режиму, який владарював у Галичині. Свідчення цього годі шукати в офіційних звітах: жоден із режимів не хотів у цьому добровільно зізнаватися. Проте існує інший тип джерел – спогади, які дають спорадичні ілюстрації щодо поширення корупції. Стосовно габсбурзької доби серед найцікавіших є мемуари Казімєжа Хлєндовського. Він заразом був і чиновником, і письменником, тобто мав як відповідний досвід роботи у державних інституціях, так і вміння його описати. У своїх спогадах Хлєндовський подає приклад, який свідчить, що Гасбурґам удалося поширити правову державу й на Галичину: у певній ситуації з’ясувалося, що галицький намісник Анджей Потоцький не знав, хто є директором поліції у краї, де він правив![8] Однак Хлєндовський наводить і чимало прикладів поширености непотизму та корупції в урядових інституціях[9].

 Треба пам’ятати, що попри габсбурзькі реформи австрійська Галичина залишалася «фільварком польської шляхти», й епітети, за якими її знали у Відні – «галицькі вибори», «тернопільська моральність»[10] – виразно, хоча й непрямо, свідчили про загальний рівень корупції у цьому коронному краї. На такому загальному тлі мало вражає свідчення з інших спогадів, що у св. Юра наприкінці XIX століття призначення новопосвячених священиків відбувалося за корупційною схемою: тільки той кандидат, який міг дати добрий хабар, діставав багату парафію[11].

Що українці легко піддавалися гріху корупції, найкраще свідчать спогади Андрія Чайковського «Чорні рядки» про часи Західноукраїнської Народної Республіки [12], яку за іншими критеріями справді можна вважати зразком організованости й панування права порівняно з іншими революційними режимами, що встановилася на схід від старого австро-російського кордону у 1917–1922 рр.

Ми не знаємо, чи вдалося і якою мірою змінити ситуацію новій польській адміністрації у міжвоєнний період. Припускаю однак, що коли зміни й були, то не на краще. Єжи Ґедройць в автобіографії згадував, що в часи його праці у міжвоєнному польському міністерстві землеробства корупція була універсальною, і хабарів не брали хіба що дурні. Чи зараховував він себе до цього числа, Ґедройць скромно не згадує[13].

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!