Герта Мюлєр
Квітень 2010

Кожне слово знає щось про порочне коло

Чи є в тебе хустинка, запитувала мати кожного ранку біля воріт будинку, перш ніж я виходила на вулицю. Хустинки з собою я не мала. І оскільки я її не мала, ще раз верталася до кімнати й брала собі одну. Кожного ранку в мене не було хустинки, бо щоразу я чекала на це запитання. Хустинка була доказом того, що вранці мати оберігає мене. У пізніші години й у повсякденних справах я була полишена на саму себе. Запитання чи є в тебе хустинка було прихованою ніжністю. Відверта ніжність змусила б мене ніяковіти, бо так у селян не заведено. Любов перевдягнулася у запитання. Подібно до прийомів праці вона викривала себе лише у жорстких, наказових інтонаціях. Сухість голосу навіть підкреслювала ніжність. Кожного ранку я стояла біля воріт, перший раз без хустинки і вдруге – з нею. Лише після того я виходила на вулицю, наче разом із хустинкою поруч була моя мати.

А двадцять років пізніше я – перекладачка на машинобудівній фабриці – була вже у місті сама по собі. О п’ятій годині ранку я вставала, о пів на сьому починалася робота. Зранку з мікрофонів на весь фабричний двір лунав гімн. В обідню перерву – робітничі хори. А в робітників, що сідали їсти, очі були порожні, наче біла бляха, руки вимащені маслом, їжа загорнута в газетний папір. Перш ніж з’їсти свій шматочок сала, вони ножем зішкрібали з нього друкарську фарбу. Два роки промчали по заїждженій колії буденности, один день був схожий на інший.

На третій рік одноманітності днів настав край. За один тиждень до мого кабінету рано-вранці тричі заходив велетенський кістлявий чоловік із променистими синіми очима, колóс із таємної поліції.

Першого разу він облаяв мене, стоячи, й пішов.

Другого разу він скинув вітрівку, повісив її на ключ від шафи й сів. Того ранку я принесла з дому тюльпани й ставила їх у вазу. Він спостерігав за мною й похвалив за надзвичайне знання людей. Голос його був слизький. Мені стало моторошно. Я заперечила похвалу й запевнила, що розбираюся в тюльпанах, та не в людях. Тоді він зловісно мовив, що знає мене краще, ніж я тюльпани. Потім перекинув вітрівку через руку й пішов.

Третього разу він сів, а я лишилася стояти, бо на мій стілець було покладено портфель. Я не наважилася поставити його на підлогу. Чоловік обзивав мене тупоголовою, ледачою, крутихвісткою, гулящою, як бродяча сука. Тюльпани відсунув аж на самий край столу, а в центрі поклав чистий аркуш паперу й олівець. Прогарчав: пиши. Стоячи, я писала те, що він диктував: ім’я, дату народження й адресу. А далі: я нікому, незалежно від близькости чи споріднення, не повідомлю, що я... і ось прозвучало це жахливе слово: colaborez, що я співпрацюватиму. Я не стала писати це слово. Поклала олівець й підійшла до вікна, виглянула на запорошену вулицю. Незаасфальтовану, з вибоїнами та горбатими будинками. Ще й до всього ця занехаяна вуличка звалася Strada Gloriei, вулиця Слави. На голій шовковиці по вулиці Слави сиділа кішка. То була фабрична кішка з розірваним вухом. Над нею вранішнє сонце, схоже на жовтий барабан. Я мовила: «N-am caracterul, це не в моєму характері». Сказала це надвір, до вулиці. Слово характер викликало в людини з таємної поліції істерику. Він розірвав аркуш і кинув шматки на підлогу. Потім, певно, збагнув, що має показати спробу вербування своєму начальникові, бо нахилився, згріб усі клапті паперу й кинув їх у портфель. Зазнавши поразки, він глибоко зітхнув і жбурнув вазу з тюльпанами об стінку. Та розбилася вщент, а скрегіт уламків був такий, наче зуби злетіли в повітря. З портфелем під рукою він тихо промовив: «Ти ще пошкодуєш, ми потопимо тебе в річці». Я відказала, ніби сама до себе: «Якщо я підпишу, не зможу більше з собою жити, тоді доведеться самій зробити це. Краще вже ви». У той час двері кабінету стояли відчинені, він пішов. А надворі, на Strada Gloriei фабрична кішка перестрибнула з дерева на дах будинку. Гілка гойдалася, неначе трамплін.

Наступного дня почалася тяганина. Я повинна була забратися з фабрики. Кожного ранку о пів на сьому треба було показатися директорові. Щоранку з ним сиділи голова профспілки й секретар партії. Як свого часу мати запитувала: чи є в тебе хустинка, нині щоранку питав директор: чи знайшла ти іншу роботу? Я відповідала кожного разу одне й те саме: я не шукаю іншої, мені подобається на фабриці, лишилася б тут до самої пенсії.

Одного ранку я прийшла на роботу, а мої товсті словники лежали у коридорі, на підлозі під дверима кабінету. Я відчинила двері, за моїм письмовим столом сидів якийсь інженер. Він сказав: «Треба стукати, перш ніж заходити. Це моє місце, тобі нема чого тут робити». Додому я піти не могла, бо дала би привід звільнити мене за безпідставну відсутність. Я не мала кабінету, але на роботу мусила сумлінно ходити щодня, пропускати не можна було ніяк.

Моя подруга, якій я розповідала все дорогою додому по вбогій Strada Gloriei, звільнила для мене на перший час куточок свого письмового столу. Та одного ранку вона стала перед дверима свого кабінету й мовила: «Я не можу тебе впустити. Всі кажуть, що ти стукачка». Гонитви дійшли до самого низу, поговір пустили серед колеґ. Це було найгірше. Від нападів безсилий. Кожного дня я готувалася до всього, навіть до смерти. Але такої підступности не чекала. Хоч як готуйся, а цього не витримаєш. Наклепи набивають тебе брудом, ти задихаєшся, бо не можеш захиститися. В очах колеґ я була саме тією, ким відмовилася бути. Якби я на них доносила, вони довіряли б мені, нічого не підозрюючи. Власне, вони карали мене за те, що я їх оберігала.

Оскільки тепер мені зовсім не можна було пропускати роботу, але кабінету я не мала, і моя подруга більше не могла мене впускати, я нерішуче стояла на сходовому майданчику. Кілька разів я ходила сходами туди й сюди, раптом я знову стала дитиною своєї матері, бо в мене була хустинка. Я поклала її на східцях між першим і другим поверхом, розправила охайно й сіла на неї. Свої товсті словники я поклала на коліна й перекладала описи гідравлічних машин. Я була чудасією на сходовому майданчику, а хустинка – моїм кабінетом. В обідню перерву моя подруга сідала до мене на сходи. Ми їли разом, як раніше в її, а ще раніше в моєму кабінеті. З мікрофона у дворі робітничі хори співали, як завжди, про народне щастя. Вона їла і плакала наді мною. Я не плакала. Я мусила лишатися жорсткою. Ще довго. Кілька довічних тижнів, поки мене не звільнили.

У часи, коли я була чудасією на сходовому майданчику, я гортала у словнику, які значення слова сходи він подає: перша сходинка називається вхідною, остання – вихідною. Горизонтальні східці, на які ми ступаємо, збоку укладені в сходові щоки. А окремі сходинки можуть вставлятися у сходові зубці. Серед комплектувальних деталей гідравлічних, змащених маслом машин мені вже були відомі такі слова: ластів’ячий хвіст, гусяча шия, з’єднання деталей називається мамка. І так само мене вражали поетичні назви елементів сходів, краса технічної мови. Сходові щоки, сходові зубці – отже, сходи мали обличчя. З дерева чи з каменю, з бетону чи заліза – чому саме люди вбудовують свою власну подобу в найгроміздкіші речі світу, дають назви власної плоті мертвому матеріялові, персоніфікують його в частинах тіла? Чи завдяки потаємній ніжності технічним спеціялістам легше витримувати сувору працю? А будь-яка робота, у кожній професії, виконується за тим самим принципом, що й запитання моєї матері про хустинку?

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!