Оксана Форостина
Квітень 2015

Крик

Ayaan Hirshi Ali. Infidel. New York, Free Press, 2008.

Ayaan Hirshi Ali. Nomad: From Islam to America. A Personal Journey Through the Clash of Civilizations. New York, Free Press, 2010.

Салман Рушді. Джозеф Антон. Спогади. Переклад з англійської Тараса Бойка. Київ: Видавництво Жупанського, 2014.

1

Фархат Тадж – пакистанська дослідниця, яка мешкає у Норвегії. Вона проводить дослідження в одному з найнебезпечніших місць на світі – в ураженій тероризмом місцевості на північному заході Пакистану. Тут не діють ані Женевська конвенція, ані загалом жодні норми міжнародного права та закони Пакистану. Тут немає західних спостерігачів, вони непрошені гості і для талібів, і для пакистанської армії. Тут убивають журналістів. І Талібан, і армія Пакистану систематично порушують права людини. Фархат звідти. Там живуть її рідні й друзі, вона часто навідується до них і написала про ці місця книжку «Талібан і Анти-Талібан».

Фархат розповідає про те, що вона бачила на власні очі в одній із авдиторій університету Осло. Публіка – переважно академічна спільнота Норвегії. Інші учасники й учасниці конференції – з Ірану, Єгипту, Китаю. Здається, з усіх панелістів лише я одна можу безпечно повернутися додому. Не до нового дому, не туди, де прихистили – у Нью-Йорку, Лондоні чи Осло, а до свого дому, до Києва.

Поруч зі мною сидить Масі Алінеджад. Напередодні вона зробила фурор не лише на конференції, але й в етері норвезького телебачення, різко засуджуючи амбасадорку Норвегії в Ірані, яка на зустріч із президентом Хасаном Рухані вбрала національну норвезьку хустку, чим «дипломатично» продемонструвала свою приязнь до режиму, який змушує жінок носити хіджаб. Інші західні жінки-політики, як-от Кетрин Ештон, також покривали голову, коли зустрічалися з лідерами Ірану. Масі це обурює:

Це ніби вияв поваги до іранських законів. Але хіба рабство не було колись законом? Це не повага, це демонстрування того, що комерційні або політичні оборудки важливіші за нашу свободу. Іранські лідери під час міжнародних заходів можуть залишити офіційне прийняття, якщо на столі є алкоголь.

Масі Алінеджад мешкає у Нью-Йорку. Декілька років тому, навчаючись у Лондоні, вона розмістила на сторінці у Фейсбуку своє фото без хустки. Потім іще одне – вже вдома, в Ірані. Її приклад почали наслідувати сотні інших іранських жінок, публікуючи фото без хіджаба. Вони ризикують життям. Релігійні лідери Ірану публічно закликають проливати кров жінок, які дозволяють собі ходити з непокритою головою. Їх у жоден спосіб не захищено від насильства та переслідувань. Багатьох облили кислотою за те, що вони насмілилися відступити від приписів. Попри це, іранські жінки далі публікують фото. Тепер спільнота у ФБ, яку створила Масі, «My Stealthy Freedom» – «Моя потаємна свобода», має майже 764 тисячі читачів і читачок. Мені хотілось би бачити серед цієї авдиторії Наомі Вулф, американську феміністку, яка стверджує, що хіджаб звільняє мусульманських жінок від тиску стандартів краси і є частиною їхньої сексуальности. Привілейовані розповідають упослідженим про переваги рабства.

Спікери, як Масі або Фархат, ніби й мають перевагу: коли вони говорять про проблеми своїх спільнот, своїх країн на Заході, то можуть дозволити собі бути різкішими, ніж зовнішні спостерігачі. Біла немусульманка не наважиться виступати проти звичаїв іншої країни так різко, як це робить Масі. Ми розперізуємо язика переважно тоді, коли говоримо про проблеми й недоліки власних суспільств (а також США, адже це є добрим тоном, і будь-хто на світі вважає, що має на це право). Інсайдери ж інколи говорять речі такі неприємні для західних політиків, дослідників та медій, що зазнають другої серії жорсткої критики – цього разу від задоволених, білих, заможних людей.

Утім, надуживаючи словами «Захід» і «західний світ», слід визначитися, кого ми для зручности називаємо «Заходом». Попри те, що можна висувати безліч слушних закидів та арґументів на користь того, що цей термін є некоректним, застарілим, несправедливим, що він дискримінує, ми й надалі ним послуговуємося. Напевно, ми робимо це тому, що, попри всі намагання контролювати себе та втискати своє мовлення в уявний образ «нас хороших», ми й надалі зважаємо насамперед на ресурси, потуги й безпеку, невилучним складником якої для нас є верховенство права. Комбінацією усіх трьох складників сьогодні є саме країни Заходу і ті, хто перейняли моделі, створені на Заході, і користуються ними, і всередині ідентичнісних конфліктів довкола цього терміна, як недіяґностоване запалення, є елементарне непорозуміння, бо для одних «Захід» розташовано у просторі, а для других – у часі. «Захід» є «Заходом» не в системі паралелей та меридіянів, а на шкалі здобутків із описаного набору. В цьому сенсі «Заходом» є Японія та Австралія, Польща й Естонія, проте меншою мірою Болгарія та, у наш час, Угорщина, хай вони є повноправними членами Европейського Союзу.

Ми маємо певні очікування щодо «Заходу». Найголовніше очікування – Захід несе тягар відповідальности за страждання гнаних і голодних у всьому світі. Тут ідеться не лише про ресурси, але й про ухвалення рішень. Від Заходу очікують схвалення або засудження, а також того, аби ці схвалення або засудження нам, мешканцям країн, які до Заходу не належать, подобалися. Навіть жорсткі опоненти Заходу будують свої звинувачення на тому, що він несправедливий тут і там, так ніби він мусить бути справедливим, а, скажімо, Китай не мусить.

Тим часом Фархат Тадж підсумовує свою розповідь: гуманітарна допомога неефективна, аби зарадити людям, які страждають від терору талібів. Міжнародна спільнота підтримує Пакистан, надаючи ресурси для розвитку територій, уражених тероризмом. Саме такий підхід Фархат заперечує: не може бути жодного розвитку, доки тут не знищено мережі терористів. А Пакистанові ці мережі на руку, принаймні деякі: через них здійснюються терористичні атаки в Афґаністані, і Пакистан може створювати там «керований хаос», допоки до влади в Афґаністані прийде пропакистанський уряд. «Навіщо будувати школи та лікарні, аби таліби їх знову розбомбили?» – каже Фархат.

Я здригнулася від цієї фрази Фархат іще й тому, що лише п’ять днів перед тим уже чула щось подібне. 1 листопада 2014 року під час конференції TEDxKyiv уся зала Українського дому стоячи аплодувала виступові професорки Донецького університету Олени Стяжкіної. Обидві спікерки виголошували тези, які тільки вони могли виголосити. Будь-хто з-поза Пакистану не зміг би безкарно підважити недоцільність надання гуманітарної допомоги територіям, що їх контролюють терористи. Сторонній спостерігач, навіть із Києва, не кажучи вже про Львів, навряд чи наважився б сказати вголос щось подібне до тез Стяжкіної, бо це звучало би вороже.

У виступі Олена Стяжкіна пояснювала, що це за люди у Донецькій і Луганській областях, ті 20 %, які підтримували та підтримують російське вторгнення, пасивно чи зі зброєю в руках (протягом усієї весни 2014 року опитування в Донецькій області показували, що 65–67 % мешканців хочуть жити в Україні, близько третини – у ДНР, Росії, СРСР). Стяжкіна покликається на Франца Боаса та Фридриха Енґельса (там, де він у «Походженні родини, приватної власности і держави» цитує Морґана), описуючи ці 20 % як спільноту, що живе «в іншому хронологічному порядку», у періоді привласнення готових витворів природи, і є островом архаїки у постмодерній Україні:

Той голос, який ми чуємо сьогодні і не можемо зрозуміти, що там за сенси <...>, це голос, у термінах Енґельса, господарства, яке нічого не виробляє, сприймає довколишній світ як ворожу природу, яка може давати, а може не давати. Тут каналізаційний люк – така ж їжа, як і банан. Цвинтарну огорожу, металеві конструкції заводів – усе можна спиляти й продати.

Тут немає і не може бути питання власности і розуміння власности.

Природа дає, ми беремо, ми не крадемо. Хто може обмежити, якщо немає питання власности? Той, хто сильніший. Вождь. Він же міліціонер. Якщо з вождем поділитися, принести йому жертву, полювання буде вдалим. <...> Тут є боги, що вибилися з вождів, міліціонерів – прокурори, судді, деякі боги сягають навіть рівня президента.

Чи можна тут «чужому богові стати своїм»? Олена Стяжкіна вважає, що «милосердний» бог не має жодних шансів, бо «добра тут ніхто не бачив».

А якщо Олена Стяжкіна загалом має рацію? Чому коли ми, мешканці порівняно спокійної та мирної материкової України, які підтримують її цілісність і повалення режиму Януковича у 2014 році, декларуємо свою готовність «почути Донбас», то внутрішньо готуємося почути докори на свою адресу? Чому ми уявляємо «Донбас» (термін, від якого Стяжкіна палко переконує відмовитися як від некоректного) як Іншого, незбагненного й застиглого у своїй Іншості, нездатного до змін? І чи ми потай не боїмося, що внутрішні суперечності і множинність «Донбасу» ставлять нас перед питаннями, на які ми не спроможні відповідати?

Підстави для таких страхів є, адже ми не бачимо такої спроможности і деінде. Хай би як ми насміхалися з декларацій нашої европейськости, Україна в цьому таки є европейською: нам також бракує інтелектуальної відваги.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!