Ґвідо Гаусман
Вересень 2014

Культура поразки. Перша світова війна в українській пам’яті

Перша світова війна вперше поставила на порядок денний українське питання як питання політичне. А наприкінці війни на короткий час навіть постала власна українська держава. Ще чотири роки перед тим ніхто в Европі не міг би про таке й подумати. На час липневої кризи 1914 року та на початку війни Україна не була ні політичним гравцем, ані політичним суб’єктом, — навіть назву «Україна» в Европі переважно не знали. Більша частина українського населення мешкала в південно-західних реґіонах Російської імперії та в північно-східних областях цислейтанської Австро-Угорщини, Східної Галичини та Буковини — себто на заселених прикордонних територіях двох різних державних утворень. У Росії та між росіянами українців зазвичай називали малоросами, а в Габсбурзькій монархії — русинами. Навіть у внутрішньому вжитку назва «Україна», поширена з кінця ХІХ століття, не була загальноприйнятою. В осерді конфлікту між Австро-Угорщиною (і Німеччиною) та царатом були боснійська криза та Сербія, а не Східна Галичина й іредентистські рухи українців у Габсбурзькій монархії, а також — менше виражені — у Російській імперії, хоча панславістський рух у Росії у свій спосіб поєднав обидва й уважав русинів українців Австро-Угорщини за «галицьких росіян». Після того як на початку серпня 1914 року Центральні держави оголосили війну Росії, саме українські території стали одним із головних театрів воєнних дій Східного фронту. Як це часто трапляється в історії, марґінальні прикордонні реґіони стали місцем бойових протистоянь великих держав. У 1917–1918 роках картина принципово змінилася. За чотири роки процес українського націєтворення суттєво прискорився. Українці дедалі частіше вважали себе за національний рух і висловлювали прагнення бути визнаними як політична нація або й окрема держава. Звісно, це стало можливо лише завдяки створенню під час війни владного вакууму.

Відповідно, в українській історичній пам’яті Перша світова війна не відіграє майже жодної ролі. Хоча в Західній Україні пам’ять про неї сильніша, ніж у російськомовній Україні. Жодна з воєнних битв не вкорінилася в історичній, особливо національній, пам’яті — ані так званий Брусилівський прорив 1916 року, ані героїчна оборона фортеці Перемишль, яку австро-угорські війська тримали аж до останнього російського вступу в березні 1915 року, ані успішний німецько-австрійський наступ на ділянці Ґорліце–Тарнув у квітні 1915 року. При цьому в історичних працях докладно досліджено досвіди насильства та політичних репресій проти цивільного населення в перший рік війни, передусім у Східній Галичині. Мова і про австро-угорські репресії — аж до страт і депортацій русофільських активістів, зокрема груп цивільного населення (як-от галицьких євреїв), і про репресії середини серпня 1914 року, що їх чинили прийшлі російські війська, які створили Генерал-губернаторство Ґаліція під керуванням генерал-ґубернатора графа Георгія Бобринського. В обставинах дії воєнного права українське національне публічне життя зазнало утисків (преса, об’єднання), хоча русифікація адміністрації та системи освіти просувалася не так швидко, як би того хотілося російській стороні. Могла далі існу...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!