Катерина Ботанова
Січень 2003

Культура заборонених плодів

Раніше, в ті сумні часи, коли зловити машину або скочити в маршрутку було не більше, ніж проявом усвідомленої необхідности, водії були всі на одне обличчя. Ну, хіба поділялися на невиразні категорії балакучих і мовчазних (особливо, коли хочеться тиші), а водії маршруток узагалі залишалися безликими. Не ті тепер часи. Київська дорога не та. Тепер постать водія виопуклилася на тлі сірих буднів, набула рельєфности, розквітла широкою палітрою кольорів і, навіть, відтінків. Адже тепер – і «это не сказка, это не сон – это в эфире радио “Шансон”».

Київ іще залишається серед тих кількох цивілізованих міст Европи, де тачку можна стопанути, просто піднявши руку, а маршрутка стала найпопулярнішим видом громадського транспорту, і ми проводимо в машинах досить багато часу. Однак тепер це не механічне пересування містом від точки А до точки Б. Ні, тепер це цілий роман з епіграфом, прологом, кульмінацією та епілогом.

Я вышел родом из еврейского квартала,

Я был зачат за три рубля на чердаке.

Золоті слова. Радіо «Шансон».

Для мене досі є загадкою, чому той спосіб самовираження, який особисто я завжди ідентифікувала як «блатняк» або «кримінальний фольклор», отримав таку романтично-ніжну назву – «шансон». Жанр «блатняка», що його незаслужено нарекли цим гордим французьким ім’ям (адже, що спільного мають, скажімо, Серж Ґінзбур і Міхаіл Шуфутінський, затишні паризькі кав’ярні та совкові «кабаки» Санкт-Петербурґа-Лєнінґрада?), давно перетворився на сакральний текстовий простір, таке собі джерело Правди, абсолютних життєвих цінностей. Здавалося б, природно, що шансон – це Франція, або, навіть, Париж, Шарль Азнавур, акордеон, переливчасте «р». Урешті-решт, шансон – це просто пісня, французька пісня, пісня по-французькому. Проте є люди, які цього погляду не поділяють, і, зрештою, в умовах демократії мають на це повне право. Ба більше, вони надзвичайно наполегливі в намаганнях прищепити своє бачення народним масам. Можна сумніватися в чистоті їхніх намірів, проте чого в них не можна відібрати – це успішности.

Загалом, використання терміна «жанр» до блатної музики видається доволі некоректним, бо занадто вже строкатим є джентльменський набір тем і мотивів, виражальних засобів і цінностей, занадто різними є, сказати б, екземпляри цієї музики. Подекуди близький до «блатного» стандарту Владімір Висоцький – особливо ранній, «одеський» і дворовий Алєксандр Розенбаум, no doubt, Аркадій Сєвєрний, Міхаіл Звєздінський, Алєксандр Новіков – аватари й батьки-родоначальники блатної пісні 80-х і початку 90-х минулого століття. Якщо ж визначати історичних попередників, інакше кажучи, коріння блатної пісні, то це передусім авторська пісня, циганський романс, народна пісня і, нарешті, наївна тюремна лірика. Однак з’ясування походження видається простою справою тільки з першого погляду, воно вимагає посутнього генеалогічного аналізу.

Блатняк, поза сумнівом, – породження неофіційної совєтської культури, що виникло в андеґраунді. І, будучи підпільним (бо кримінальним) за означенням, він завжди прагнув у той чи той спосіб здобути леґальний рівний із естрадою статус. Водночас, він видається дуже близьким родичем естрадного совєтського кітчу, використовуючи схожі прийоми, як-от примітивізм, наївність і бриколажність текстів, декоративний ліризм і ностальгійність. Працюючи у паракультурному секторі, де зосереджено різноманітний мотлох настроїв, прийомів та сенсів, і блатняк, і естрадний кіч обслуговують однакову (або близьку) соціяльну авдиторію. Проте перший завжди мав оцей флер підпільної привабливости, виступав таким собі «забороненим плодом» культури, певним кодом у світ втаємничених, паролем для входу в який, окрім наявности татуювання, знання «фени» й «отмотанного срока», правив обов’язковий корпус блатних пісень.

Але що відбувається потім? Уже в недалекі 90-ті роки, позначені нечуваним досі кримінальним вибухом і зародженням субкультури «новых русских», означення...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!