Валентина Шандра
Вересень 2010

Леґітимаційна мітотворчість та її пам'ятки

 

В основу статті покладено виступ на міжнародній науковій конференції «Міти і стереотипи в польській та українській історії XIX – початку XX ст.», яка проходила в Інституті історії Лодзівського університету 8–9 жовтня 2009 року.

 

Коли влада зацікавлюється історією, одразу виникає зустрічне зацікавлення: а для чого їй це потрібно? Адже минуле вивчають історики, які для цього потребують радше архівних сховищ, бібліотек і професорських кабінетів, вільних від чиновницького втручання. Чи можливе дистанціювання історика від політики? У яких стосунках перебував він із владою за давніших часів?

Забігаючи наперед, зауважу, що в жодному історичному реґіоні Російської імперії влада не приділяла так багато уваги історії, як у західному порубіжжі, зокрема і Правобережній Україні. Чим пояснити її любов до минувшини краю, яким вона заволоділа лише наприкінці XVIII століття? В чому і як виявлялася ця зацікавленість, яких форм набувала і які наслідки мала для місцевої людности?

Обставини входження Правобережжя до складу імперії не провіщали жодного посилення інтересу до його історії. Адже Річ Посполита зникала як держава і не могла зажадати дбайливого ставлення до колишніх своїх володінь. Та й перед учасниками поділу Росія не звітувала про свою тутешню політику. Єкатєріна II, змінюючи політичний вектор із Півночі на Захід і Південь, зауважувала там прояви «русской истории», а тому, засновуючи намісництва на Правобережній Україні, центром одного з них призначила непримітний Зяслав (Ізяслав, 1793–1795), не в останню чергу через його староруську назву. Її увага зосередилася на Київській Русі, проте дещо з інших міркувань. Протиставляючи свій гуманізм деспотії Пєтра I, вона, хоча й орієнтувалася на класичну історію, за взірець брала однак не античних героїв, а князів Київської Русі, зокрема князя Володимира. В «Записках по русской истории» вона схвалювала його мудрість, доброту і справедливість, а тому саме його впроваджувала до державного життя Російської імперії через заснування на честь 20-річного правління Єкатєріни ордена його імені, як князя, який дбав про «спільну користь, честь і славу Росії». А в написаній 1787 року п’єсі «Начальное управление Олега» засуджувала Аскольда (маючи на увазі Пєтра I) за грубі порушення давніх звичаїв і схвалювала Олегове містобудування. Запровадженням імені князя Володимира до державної нагородної системи, як і творенням літературних текстів, Єкатєріна II підтверджувала, що й вона дотримується ідеї київського спадку.

Хрещення Русі (барельєф на пам’ятнику
Володимиру Святому в Києві).
Міхаіл Мікешин. Макет первинного варіянту
пам’ятника Богдану Хмельницькому в Києві
(1860-ті роки; Музей міської скульптури, Петербурґ;
пам’ятник відкрито 1888 року).
Пам’ятник княгині Ользі в Києві (1911; автор
проєкту – Іван Кавалерідзе). Фраґмент групової
світлини 1912 року.
Скульптор-аматор підполковник Пьотр Самонов у
своїй майстерні поряд із пам’ятником Іскрі та
Кочубею, встановленим 1914 року поблизу
Нікольських воріт у Києві (нині Арсенальна площа).

І все-таки варто відзначити, що...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!