Єжи Єдліцький
Переклад: 
Олена Шеремет
Червень 2010

Лєшек Колаковський: історія та відповідальність

Проблема відповідальности – це один із найголовніших мотивів моральної філософії Лєшка Колаковського*. Перший текст, у якому він міркував про відповідальність, датовано 1955 роком, останній, якого я знайшов, походить із 1997 року. Отже, протягом понад сорока років тема, яка є предметом цього короткого викладу, була присутня в його творчості.

Зрозуміло, що тут не йдеться і не йтиметься про карну, цивільну чи політичну відповідальність, але про моральну відповідальність людини за свої вчинки і бездіяльність, тобто про відповідальність без видимих санкцій. Мова, отже, про межі моральної автономії кожного з нас: про те, чи рішення і вибори ми приймаємо вільно і на власний моральний ризик, а чи можемо також перекласти відповідальність на зовнішні чинники, які нас змусили або сформували так, що наша свобода вибору стала ілюзорною.

Згідно з Лєшком Колаковським, якщо я добре його розумію, свобода вибору не підлягає переданню, а спроби зректися її та ухилитися від відповідальности є оманливими. Ті фантомні зовнішні сили, на які ми покликаємося, щоб арґументувати власні дії, бувають різні. Молодий марксист намагався спочатку поєднати переконання, що закони історії детермінують суспільну свідомість і політичну волю, із переконанням про суверенність особистих рішень, які підлягають через це моральним оцінкам. «Свободу відібрано в долі», писав він, вона вплітається у ланцюг причин, стаючи чинником дії. Так він, хоч і перший, поєднував детермінізм історичних подій із зухвалою активністю революціонера, який бере на себе відповідальність за поштовх історії, нетерпляче прискорення того, що й так має відбутися.

Та невдовзі прийшло усвідомлення, що така активність не йде на користь. І, як наслідок, філософ сформулював імператив недовіри «до будь-якої пророчої історіософії, що з надмірною впевненістю передбачає майбутнє». Критерії добра і зла, оцінки людських учинків із цієї перспективи постають окремо стосовно висновків історичного поступу: так, що ні для історичних фактів не можуть бути джерелом виправдання наміри діячів, ні навпаки.

Лєшек Колаковський рішуче, хоча без особистих одкровень, відкинув усі прийоми, які мали би виправдати помилкову діяльність «порядної людини у злочинну добу». «Незнання, – писав він, – не звільняє від відповідальности, оскільки існують ситуації, у яких знати – це моральний обов’язок». Або ще чіткіше: «бути ошуканим у політиці – це не виправдання, часом це такий самий злочин, як і ошукувати самому».

Через запопадливість, із якою так багато европейських інтелектуалів дали себе ошукати і вплутати в нечисту гру, з’являється спокуса самоусунутися, спокуса відсторонитися від політичного життя. Колаковський 1957 року захищає позицію такого відстороненого інтелектуала як допустиму альтернативу, але – як нам добре відомо – сам він не пішов цією дорогою, якраз навпаки. Його позиція близька до відомої думки Станіслава Осовського, що фаховим обов’язком науковця є непокора мислення: «Під цим оглядом йому не можна коритися ані синоду, ані комітету, ані міністрові, ані імператорові, ані самому Богові». Такої ж думки була Ганна Арендт, яка каже, що «не може бути ніякої покори у моральних і політичних справах».

Покора – це вибір, а не неминучість. Про европейських інтелектуалів XX століття Колаковський напише, що «хоча вони й несуть значну відповідальність за розширення й утвердження комуністичного світу, але вони також стали досить потужною причиною його розпаду: рано чи пізно покора виявлялася нестерпною і несумісною з інтелектуальними вимогами; при цьому особливо небезпечними серед них були не ті, хто повністю відмовлявся від покори і боровся...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!