Тимофій Гаврилів
Вересень 2007

Літо втрат

Це літо можна назвати літом утрат. Померли Інґмар Берґман і Мікелянджело Антоніоні. З їхнім відходом завершилася ера доброго кіна, якого не показують ні на звичайному телебаченні, ні в кінотеатрах, хіба що на мистецьких каналах (якщо такі в країні є), зрідка й переважно опівночі. У пору відпусток ці втрати пробігли стрічками новин і загубилися між повідомленнями про передвиборні баталії, терористичні загрози і корупційні скандали, лісові пожежі і зниклу безвісти дівчинку на ім’я Медді. Такою самою тендітною новинною стрічкою стало й повідомлення про смерть на порозі сімдесят восьмого року життя Євгена Поповича, перекладача художньої літератури.

З відходом Поповича, мабуть, остаточно відійшла епоха в українському перекладі, пов’язувана з іменами Миколи Лукаша і Григорія Кочура, але також і його, Євгена Поповича. Ця епоха почала перетворюватися на міт іще перед завершенням. Її представники нагадували дон кіхотів і жерців Касталії, розвиваючи мову в час, коли її, згідно з ідеологічною настановою, належало звужувати і зближувати аж до повного злиття. Звужуванням і зближуванням займалися вчені мужі наукових інституцій, реформуючи правопис, лексичний склад і стилістичне маркування. Перекладачі перебували у виразній опозиції до такої офіційної настанови. Сама справа перекладу робила їх опозиціонерами. Хто перекладав, мусив бути в опозиції. Адже художній переклад спрямований на розширення і розбудовування, вишукування і нюансування – щось цілком протилежне до того, що вимагалося.

Як ніхто інший, перекладачі розуміють і відчувають текст. Людина, читаючи книжку, зазвичай не звертає уваги на цього іншого автора, прізвища якого немає на титульній сторінці, тільки на її звороті. Читач читає Гесе або Мана, не задумуючися, що ні Гесе, ні Ман ніколи не писали українською. Ні іспанською, ні польською, ні французькою, ні корейською, якими їх так природно читати. Напевне, це і є найвище визнання перекладацької справи, коли читається природно і поглинає текст, а не обставини довкола нього. «Як добре писав Томас Ман!» –це визнання стосується не тільки Мана, а й його перекладача.

Пора відпусток – час, у який буденні клопоти не стають на заваді й можна нарешті прочитати книжку, до якої ось уже кілька місяців не можеш узятися. Якщо це Бель чи Фриш, Гесе, Рот, Кафка або Гофман, то кращого вшанування пам’яті Євгена Поповича годі бажати. Книжки, які він переклав, перевидаватимуть знову і знову. Таким чином він буде присутній поміж нас, з нами й для нас.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!