Мар'яна Мусій
Червень 2009

Львівський Rainman

Павло Ґранкін, Графіка, Львів: Центр Європи, 2008.

«Павло Ґранкін – дослідник львівської старовини, історик архітектури, мистецтвознавець, автор багатьох публікацій у наукових та популярних виданнях, талановитий художник-графік» – так окреслено масштаби творчої особистости в анотації до книги-реквієму, покликаної зберегти пам’ять, а для багатьох і відкрити ім’я людини, великою мірою виняткової для львівського мистецького середовища. Виняткової своєю сердечністю й дитинним захопленням Містом, яке не завжди відповідало йому взаємністю. Втім, настав час, коли Місто повинно йому віддячити.

Це перший альбом, який відкриває широкій авдиторії грані творчих виявлень митця. Графічні твори колажовані тут із мистецтвознавчими, біографічними розвідками Романа Яціва, Ігоря Сьомочкіна, зі спогадами людей, які завдяки своїм фаховим зацікавленням мали змогу співпрацювати з Ґранкіним. Бібліографія його історичних і мистецтвознавчих текстів демонструє не тільки обшири його досліджень, але й нагальну потребу видати їх збіркою, яка суттєво збагатить ресурс «першоджерел» майбутніх наукових праць. Образотворчість Ґранкіна-художника унаочнює талант тонкого спостерігача, майстра медитативного споглядання. Інтуїтивне розуміння «законів жанру»: композиції, філософії лінії, ритму штрихів, фактур підсилене перманентним прагненням «прожити» своїм твором іще одну львівську історію, щоразу народжувало щодалі вправніші взірці творчої взаємодії Міста та його поета.

Крізь кожен графічний аркуш, навіть репродукований, у глядача проникає відчуття безнадійної самотности. Одинокість, окремішність рефреном лунає в його творчості. Вона тримала Ґранкіна на відстані від стандартизованих мірил успішности, що їх накидає цивілізаційний поступ. У цьому сенсі він існував «поза системою». На межі 1980–90-х покоління Ґранкіна мріяло будь-що вийти за межі «системи», вивільнити надлишок творчої енергії, оголити живі нерви у зашкарублому тілі режиму. Суспільна реструктуризація дала марґіналам шанс змінити свій периферійний статус. Павло Ґранкін був у ті роки серед тих, хто прагнув своїм ентузіязмом та альтруїзмом розворушити, оновити мистецьке життя Львова. «Якби Павло побачив світ на рубежі XІX – XX віків, то дуже можливо, що на сьогодні про нього писали б у шкільних підручниках як про героя, державного діяча, або, щонайменше, одного з яскравих представників епохи соціяльних здвигів», – каже про нього Андрій Дорош [с. 37]. Однак на румовищі старих цінностей мало-помалу звелася інша «система», яка знову залишила його й тих, що були поруч із ним, поза «мейнстримом». Надто різко дисонували його спосіб мислення та світосприйняття із прагматикою та боротьбою за виживання нових кон’юнктурників. У новому суспільстві способом самозахисту його ідентичности так само стала внутрішня ізоляція, якa визначила його марґінальний статус.

Павло Ґранкін – людина «пограниччя»: він існував на перехресті дискурсів – українського, російського, польського; він працював на межі фаховости й аматорства (якщо називати цим словом відсутність профільної освіти), що, однак, не завадило кандидатам наук консультуватися із ним у фахових питаннях. Проте злеґітимізуватися у середовищі функціонерів від науки йому не вдалося. У спогадах близьких до нього людей, у теплих захоплених словах про нього повсякчас вчувається наголос на «аматорстві» його діяльности, і теоретичної, й образотворчої. Якщо автор іґнорує академічні приписи, щоби викласти безцінну інформацію, дістатися до якої більшості фахівців забракло терпіння чи натхнення, – чи варто намагатися підлаштувати це під ті чи ті штампи?

Його і без того розривали внутрішні суперечності, що незмінно приводили до конфлікту із соціюмом, зазвичай ворожим до такого роду особистостей. До його творчої праці складно допасувати якісь означення, що вмістили б його у контекст якоїсь конкретної групи – хоч «богеми», хоч «науковців». Таку «незручність» відчував і він сам, не знаходячи порозуміння у світі «зовнішньому» й тому занурюючись у свій, внутрішній, де був Він та його Місто. Іноді складається враження, що між ними існував якийсь неосягненний, містичний зв’язок. Місто ревниво оберігало свій домінантний статус у його свідомості, не давало шансів на «зраду» з іншими зацікавленнями.

Ґранкінові тексти залишають відчуття метафізичного існування автора в історії Міста, синхронного у різночасових просторах. Тому очевидно зайвими, «надлишковими» виглядали би потуги їх прагматичної реструктуризації. Його дослідження – живі. У них історичні особи – не бронзові монументи, а постаті з цілком вітальними рисами; хронологія подій постає радше низкою драматичних колізій, а крізь архітектоніку споруд із-під тиньку прозирають тіні історичних драм та індивідуальних трагедій. Нескінченні архівні джерела, серед яких для Ґранкіна не було «зайвих» чи «другорядних», вимальовують картини з реального життя, не бажаючи вкладатись у вихолощену схему «систематизації емпіричного матеріялу». Втім, теоретичне осмислення колосального фактажу, що його зібрав Ґранкін – широке поле для роботи дослідників.

Обсяги інформації, якими Ґранкінові вдавалося вільно оперувати у розмові чи в письмі, досі викликають незмінне зачудування навіть у тих, кому трапилося спілкуватися з ним бодай раз чи двічі. Дослідник мав вроджений хист втягувати в орбіту своєї унікальної обізнаности всіх, кому пощастило стати з ним до розмови у фаховому полі. Феноменальна пам’ять фіксувала найдрібніші документальні деталі. «Описи окремих фондів ДАЛО він знав напам’ять», – згадує Ігор Сьомочкін, його близький друг; книжки «проглядав зі спринтерською швидкістю, але запам’ятовував усе. Деколи він сам дивувався своїй пам’яті, в якій відкладалося навіть те, що він зустрічав випадково і зовсім не бажав запам’ятовувати – наприклад, латинські назви у каталозі океанських рослин» [9]. Юрій Смірнов: «Він міг просто на вулиці або за келишком коньяку прочитати людині цілу лекцію на задану тему, пригадати необхідну дату, або порекомендувати відповідну літературу і підказати, де її шукати» [50]. Альтруїстична щедрість, із якою він ділився унікальною інформацією з усіма охочими, розбурхувала заздрість і ревнощі недоброзичливців.

«Бог наділив Павла винятковим талантом та, на жаль, до цього дару він сам віднісся безвідповідально» [17]. Не маючи наміру зараз вдаватися у теорії творчости чи геніяльности, зауважимо лише, що людина, маючи екстраординарну здатність до певної справи чи ділянки знань, не завжди наділена вміннями соціяльно адаптуватися. У цьому їй зазвичай допомагають близькі... Людям, що перебували поруч із Ґранкіним, добре відомо, яким тягарем може бути Божий дар.

Якби доля не вберегла його від офіціозного академічного середовища – хтозна, чи не загубилася б самість Ґранкіна в бюрократичних коридорах академій? А чи зумів би він завершити свої починання, сповнений буденних родинних клопотів? Чи мали б ми нині ці виняткові історії Порохової вежі, львівської каналізації, інвентаризацію вітражів, численні дослідження тем, повз які десятиліттями байдуже проходили науковці? Його місія сталася. Попри те, що не вивершив (не встиг чи не наважився) жодної канонічно-наукової монографії. Натомість немов похапцем «висмикував» епізоди з історії міста, невгамовно визбирував крихти інформації, розпорошеної в архівах і бібліотеках. Може, мав передчуття власної недовговічности?

Дрібними цеглинками, фактурами Павло Ґранкін викладав композицію і тексту, і графічного твору. Серії графіки із краєвидами Львова та околиць теж стали документами своєї епохи, як журливий меморіял тотальній байдужості. Нюанси дбайливо зафіксовані рукою людини, без міри залюбленої у кожну деталь невблаганно розточених часом пам’яток колись величних споруд столиці Східної Галичини. Такий собі візуальний архів. Самотні руйновища посеред буйної зелені столітніх дерев, цвинтарі із давно забутими іменами й напівзнищеними нагробками, вихоплені оком художника із плину днів, що обіцяли стати для них останніми. Серед них йому комфортно: він ловить їхній ледь чутний подих, вони вдячно промовляють до нього, огортають затишком своїх історій. Великою зневагою до них було би просто фотографувати. Чи можна було б їх тоді почути?

Місто віднаходить у творах Ґранкіна поезію, котру багато в чому тільки він зумів роздивитися під нашаруваннями леґенд і псевдонаукових фікцій. Здається, втомлене від них Місто забажало відхилити заслону перед своїми таємницями й довірило це Павлові Ґранкіну – ревному дослідникові, що спраглий кожного нового штриха до незавершеного, а тому може, трохи викривленого профілю Міста...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!