Дмитро Вортман
Грудень 2008

Лист до «Критики». Вилучення з географії

У «Національному атласі України» (загальну анотацію на нього у «Критиці» див. у цьогорічному ч. 7–8, с. 30. – Ред.) мою увагу привернули дві карти в блоці «Історія», обидві авторства відомого фахівця з історії української культури доби барока Олени Миколаївни Дзюби: «Культура у XVI – 1-й половині XVII ст.» [с. 67] і «Культура у 2-й половині XVII–XVIII ст.» [с. 73]. Вони однотипні: показано навчальні заклади, осередки книгописання та музичної культури, друкарні, пам’ятки архітектури, центри художніх промислів... – і тільки на території, яку у відповідну епоху населяли етнічні українці (за одним винятком, про який трохи далі). Переважною частиною цих земель у середині XVII століття володіла Річ Посполита, рештою – Московське царство, Молдавське і Трансильванське князівства, а також австрійські Габсбурґи. А от територія, яка належала Кримському ханатові й Османській імперії (і до ареалу розселення українців не входила), залишилася майже порожньою («майже», бо на карті на с. 67 у місті Кафі позначено пам’ятку архітектури – церкву невідомої конфесії). Так що карта каже, що тут «культурних об’єктів» не було. Але ж насправді в Криму і в містах на північно-західному узбережжі Чорного моря (Очаків, Акерман) споруджували мечеті, медресе, палаци, караван-сараї та фортеці, відкривали навчальні заклади, друкарні та ювелірні майстерні, писали літописи та поеми… (Принагідно: перший вищий навчальний заклад на території Східної Европи не Києво-Могилянська академія, а медресе у місті Криму / Солхаті, засноване в XIV столітті). Якби карти «Національного атласу України» показували культуру українців (у таких-от століттях), вибраний підхід був би зрозумілий. Але ж вони показують культуру України й присвячені території, обмеженій сучасними державними кордонами України. І цей підхід витримують не тільки на картах природи чи економіки, а й на більшості карт історичного блоку.

«Чому ж Ви не показали культурні об’єкти в Криму?» – запитав я в Олени Миколаївни, з якою знайомий особисто. «Тому, що там не жили українці», – була відповідь. «Але ж це історія України, а не українців як етносу. І, до речі, на території Речі Посполитої Ви показали об’єкти, які є, так би мовити, польськими, а не українськими; а це вже відхід від етнічного принципу». – «Але ці об’єкти, наприклад, єзуїтські колеґіюми, відігравали значну роль у культурному житті українців. А степи і Крим у той час не називалися Україною». – «Проте Ви показали і Замойську академію, яка розташована поза українською етнічною територією». – «А там вчилося багато українців». Добре, але ж показано і вірменські та єврейські друкарні, костели і синагоги! Тут я спробував викласти ідеї зі статтей Омеляна Пріцака «Що таке історія України?» («Слово і час», 1991, №1, с. 53–60) та Олександра Галенка «Три України, два Крима і одна історія – всесвітня» (http://ukrlife.org/main/uacrim/conf_3Ua.htm) з переконливими (як на мене) доказами на користь того, що коли ми прагнемо консолідації українського суспільства і творення української політичної нації, то історію України треба вивчати в межах сучасних державних кордонів, і при цьому однаково уважно вивчати історію всіх народів і держав, які існували на території, окресленій сучасними державними кордонами. Та переконати мою співрозмовницю мені не вдалося.

Приклад двох карт із Національного атласу демонструє, що, на жаль, чимало українських науковців-гуманітарів стоять на позиції етнокультурного ексклюзивізму. А це аж ніяк не сприяє консолідації українського суспільства і творенню української політичної нації.

А ще ці дві карти (разом з іншими) демонструють іще одну недугу: брак формальної логіки та системности (але це вже інша тема).

Відомо, що вивчення історії будь-якої країни потребує визначення просторових рамок, і тут можливі три підходи: територіяльний (у межах сучасних державних кордонів), державницький (в історичних межах «своєї» держави) та...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!