Юрій Шаповал
Березень 2007

Листи до «Критики». Звертання до необчикриженого сюжету

Вражений рівнем листа професора Валерія Солдатенка й узявши до уваги його заяву про потребу «чесного ставлення науковців, публіцистів до предмета аналізу, відмови від практики підпорядкування дослідницьких засобів кон’юнктурній меті», я спочатку не хотів нічого відповідати. А надто займатися екзегезою тексту людини, яка вважає себе істориком і при цьому серйозно пише про дотримання принципу «наукової об’єктивности».

Проте врешті мене зачепило припущення, що, «крім вступу і завершення, решти підрозділів “Трьох Голгоф...”, тобто основного змісту книжки, Юрій Шаповал не читав». Отже, з цього й розпочну. Читав-читав, Валерію Федоровичу! І не тільки цю, а й інші Ваші праці (про що далі). Не покликався, бо писав не лише про ці публікації. І не хотів писати тільки про них, аж ось тепер доведеться «звертатися до необчикриженого сюжету».

Отже, тільки в 2005 році Валерій Солдатенко опублікував три книжки про Володимира Винниченка: «Три Голгофи. Політична доля Володимира Винниченка», «Володимир Винниченко: на перехресті соціяльних і національних прагнень»; третю, «Володимир Винниченко», випущено в не зовсім гармонійному співавторстві зі Станіславом Кульчицьким. Але багато часу їх читання не забере: тут безліч повторів. У кожній із них Солдатенко боронить Винниченка, якого вважає «політиком-велетом»1, і заперечує проти того, щоби нам нав’ язували «здеформований», «спотворений» образ, проти того, щоб давали «тенденційні оцінки діяльности. А найперший і єдиний вихід – взятись за перо і довести правду (при всій суб’єктивності процесу її відродження – хочеться думати – вона наближається до максимальної об’єктивности) до широкого загалу»2.

Перевірку міри «максимальної об’єктивности» варто розпочати із такого запитання: якщо Винниченко був «політик-велет», то чому для України все завершилося так, як завершилось, і чому саме таким був фінал його політичної кар’єри та життя? Саме в цьому питанні, власне, й полягав патос моєї публікації (за точним зауваженням Володимира Панченка, своєрідної інтелектуальної провокації), а не в прагненні образити «винниченкознавців», а поміж них мого колеґу з інституту.

Я категорично проти, сказати б, парадоксів імплікації à la «якщо Винниченко політик-велет, то незалежна Україна приречена втратити незалежність і стати більшовицькою». Саме обґрунтуванням цього, як мені тепер остаточно зрозуміло, майстерно зайнявся мій опонент. Він, зокрема, стверджує, що Винниченко чи не перший в українському керівництві зрозумів «всю неміцність позицій УНР, відсутність у неї надійної перспективи в процесі подальшого загострення конфлікту з сукупними силами соціялістичної революції в Росії і Україні». Ось чому, виявляється, Винниченко відчайдушно прагнув довести нелеґітимність 1-го Всеукраїнського з’їзду рад у Харкові, «проголошення ним України радянською соціялістичною республікою, створення уряду – Народного Секретаріяту» [Три Голгофи, с. 272].

Солдатенків Винниченко дедалі частіше задумується над причинами успіхів більшовицької пропаґанди, вважає, що хибною лінією уряду, на чолі якого він стояв, «було невірне розуміння національної ідеї» [88]. Не спрацювала ця ідея, як охоче пояснив би «політикові-велету» афористичний Леонід Кучма. За допомогою цитат із Винниченка Солдатенко робить його союзником більшовиків, що – як справжні інженери людських душ! – вдало поєднали соціяльні й національні гасла та перемогли.

Солдатенків Винниченко «в числі перших українських політиків почав схилятися до думки про зміну державницького статусу УНР», і він же в грудні 1917 року наполягає, що «...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!