Ірина Грабовська, Інна Булкіна, Микола Рябчук
Квітень 2000

Листи до редакції «Критики»

У 1–2 цьогорічному числі «Критики» вміщено лист пані Квітки Цимес із певними критичними заувагами й до моєї статті «Жіночність – трагедія України?» («Критика», 1999, ч. 12). Вважаю за потрібне подякувати читачці за її загалом позитивний відгук і спробувати пояснити власну позицію з деяких питань, які, вважаю, є принципово важливими для адекватного розуміння проблеми.

Насамперед, щодо так званих «улюблених феміністичних випадів» проти «ідеї матері» та українського «чоловіка – сина».

Смію й надалі стверджувати, що певний інфантилізм сучасного українця випливає із занадто довгого самоусвідомлення себе в ролі сина, покладанні на чужу, материнську мудрість у вирішенні принципових життєвих проблем. Знаковим у цьому плані був напис на портреті гетьмана Богдана Хмельницького в суботівській церкві під час його похорону: «Непереможний у боях, щасливий найшов кінець, бо з Сина своєї Отчизни став найдостойнішим її Батьком». Очевидно, сучасники гетьмана відчували власну «ущербність» У витворенні вольового чоловічого первня, і розуміли, що смерть «Великого Батька» – це втрата певних історичних можливостей для витворення нової України. Те покоління, що Богдана Хмельницького ховало, ще розуміло, кого воно втратило, – зазначав В’ячеслав Липинський у «Призначенні України». – Якась велика туга і неспокій за будучину почуваються майже у всіх тогочасних згадках про передчасну смерть Великого Вождя.

Безумовно, жінка-мати має особливе значення в ментальності українця. І особливістю українського патріотизму є його ідентифікація з любов’ю синів до матері: «Україна-мати», «ненька-Україна». Навіть державність України описується дуже промовистим афоризмом: «Держава – це ненька-Батьківщина з батогом». В українській релігійній традиції культ Богоматері набагато сильніший за культ Христа – Бого-чоловіка. Хоч, можливо, це притаманно християнству загалом, а не лише українським релігійно-світоглядним парадигмам. Християнство – символічний конструкт, у якому жіночність, що просочується через нього, зосереджується саме на Материнстві. Така теза досить часто повторюється в науковій та філософській літературі.

Зрештою, міф про жіночність України базується на найглибинніших структурах людської психіки. Зокрема, на архетипах колективного та індивідуального несвідомого, до яких Юнґ зараховує й архетип «Великої Матері» («Вічної Матері»), який супроводжує особистість від народження до самої смерті. В культурі цей архетип функціонує як найглибинніший культурницький код. Архетипи є результатом тривалої культуротворчої діяльності етносу та нації, які акумулюються в несвідомому шарі психіки. Тобто їхній змістовний статус – культурний, а локалізація – структури свідомого-несвідомого. Аналіз архетипів доводить їх досить конкретне етнічне походження з прадавніх, архаїчних епох становлення етносу. З плином часу архетипи набувають значення образів, символів, що узагальнюють певні риси етнічного буття. Саме такою великою значущістю для культури пояснюється постійне звертання до аналізу культурних кодів етносу, закладених у його архетипах. Зокрема, і в архетипі «Великої Матері», а не в тій нібито «нелюбові» до власної матері, в якій так часто звинувачують дослідників ментальності українців.

Образ «Великої Матері», відзначав Юрій Липа, сполучає в собі два первні: чоловічий та жіночий. Але справжнього панування в родиннім та суспільнім житті жінки цієї території не мали вже з часів Трипілля. Кінець матріархату приніс із собою і нову традицію співіснування статей. Проте міф «Великої Матері» в українському світі завжди був центральним, продукуючи традицію самоідентифікації краю з образом Матері, Неньки, «Матки-нашої» (Мазепа), «України-Матері» (1917). Зі зміною історичних реалій в Україні змінювалось і смислове навантаження ідеологічних конструктів, які виростали на основі міфу про жіночність (у тім числі й материнськість) України.

Ще одне принципове питання, без якого неможливо зрозуміти реальну роль міфу про жіночність України в історії її народу – це питання про трансформацію його в ідеологічні конструкти тоталітарної держави та формування «жіночої» політики на цій основі.

В тоталітарному суспільстві сім’я розглядається як стабілізаційний і добре контрольований осередок впливу ідеології на психіку та свідомість населення та впровадження державної доктрини. «Патріархальну сім’ю, що допомагає державі виховувати жінку, є за що похвалити, – зазначає Кейт Мілет. – Голови родини підпорядковані – часом немов ті васали – державі, натомість члени родин підпорядковані голові родини або перебувають у васальній залежності від нього. Здається, найдужче сприяють патріархальному устроєві авторитарні уряди; атмосфера фашистських держав та диктаторських режимів великою мірою визначена їхнім патріархальним характером». Спільність ідеологічних настанов щодо статусу та ролі традиційної сім’ї в нацистській Німеччині та сталінському Совєтському Союзі підтверджує думку багатьох дослідників про патріархальну сім’ю як знаряддя маніпулювання у будь-якій тоталітарній державі. Про це свого часу писали Маркузе, Горкгаймер та багато інших авторів. Чітко сформулював політику тоталітаризму в питанні сім’ї Райх: авторитарна держава в кожній родині має свого представника – батька, і через те він стає найнеоціненнішим знаряддям держави; оскільки авторитарне суспільство відтворює себе в структурі психіки масового індивіда з допомогою авторитарної родини, з цього випливає, що політична реакція має захищати авторитарну родину як основу держави, культури та цивілізації.

Головна роль, яку повинна була відігравати жінка у нацистській Німеччині, була суворо обмежена самовідданим материнством. «Наголос на жертовному материнстві спирався на логічне припущення, що націоналістичні почування здебільшого прищеплюють у ранньому дитячому віці через вплив батька-матері. Материнство використовували як засіб організації жінок у контрольовані нацистами жіночі клуби. Партійний працівник, оцінюючи перспективи залучення нових членів, дає тим членам таку характеристику: “Націонал-соціалізм жінці збагнути куди важче, бо в кожній жінці є дрібка пацифізму. Адже національна воля формується в жінок таки справді під чоловічим виливом. Але одне ми можемо зробити: навчити жінок виховувати в дітях любов до батьківщини. Отак ми прищепимо жертовність кожній німецькій жінці, вони будуть готові, хоч і згнітивши серце, віддати те, що їм найдорожче, батьківщині”». Отже, жінка – знаряддя для «виробництва» нових живих «знарядь», які використовує тоталітарна держава для реалізації своїх цілей. І в цьому основне призначення і освячена функція жінки взагалі, як матері-берегині інстинктивного. Один із головних ідеологів нацизму Альфред Розенберґ писав, що саме на німецькій жінці лежить «святе і велике» завдання – збереження і культивування принципу чистоти раси. «Емансипація жінки від жіночої емансипації – ось перша вимога жіночого покоління, яке хотіло би врятувати від загибелі народ і расу, вічне й інстинктивне, основу всіх культур». Особлива роль, яка відводилася в нацистській Німеччині жінці, витікала із самої суті німецького міфу, покликаного витворити принципово новий тип людини. В центрі його стояла жінка – Велика Мати. Але завдання на неї покладалось специфічне – витворення принципово нового, антигуманного типу людини.

Подібна практика збереження «чистоти», щоправда, не расової, а ідеологічної, «антибуржуазної», вповні відома й СРСР. Забортна шлюбів з іноземцями, переслідування за зв’язки з ними по партійній та комсомольській лінії та «оргвисновки», що вели за собою різні рівні покарання, відомі як в часи сталінізму, так і в брежнєвський період.

І нарешті, останнє запитання: чи можливий сьогодні «справжній» фемінізм в Україні? Адже «справжній» (американський, насамперед) фемінізм виборював позиції для жіноцтва в жорстко функціонально розподіленому «чоловічому» суспільстві. Такого немає в Україні. Не будемо стверджувати, що так було завжди в нашій історії. Євген Маланюк вважав, що норманський період історії Русів – то «недовиконана» чітко чоловіча вольова потуга, як, власне і Козацька Республіка. І так вважали і вважають сьогодні чимало дослідників історичної долі українського народу. То може, цій долі шкодить не фемінізм, а щось інше? Те, що має давні історичні корені?

У свідомості більшості української інтеліґенції владно панує міф про Україну-жінку, і будь-яка спроба привести у відповідність до реалій сучасності ідеологічні конструкти, що так владно засіли в головах наших співгромадян (до речі, не лише чоловіків!), наражається на опір. Особливо, коли до такої спроби вдається жінка. Будь-яку статтю про становище жінки в нашому суспільстві кваліфікують як феміністичну, а отже, мовляв, недостатньо об’єктивну через «закомплексованість автора». У критичному дослідженні шукають замах на вічні святині українського народу і намагання принизити українського чоловіка, якому й так нелегко живеться в сучасному світі.

Традиційний міф про жіночність України сучасні політики зуміли пристосувати до вузьких меж конкретних політичних потреб і використати у вирішенні конкретних політичних питань. Його некритичне відродження га культивування становить велику небезпеку. Цілковито права Забужко, стверджуючи, що ми вже сьогодні дуже багато втратили від ідеалізування «автентичних», «закономірно патріархальних моделей культурної поведінки, яке загальмувало самочинний розвиток українського жіночого червня на модерних засадах, відкинувши під цим оглядом нашу суспільну свідомість на рівень “третього світу”».

Ірина Грабовська

* * *

Спершу я прочитала перше число «Критики» за цей рік, а в ньому дезорієнтаційний пасквіль Юрія Андруховича «Мала інтимна урбаністика». Як колишня киянка, котра прожила в столиці радянської і незалежної України більшу частину свого нелегкого життя, я не могла не образитися до глибини душі за місто, яке, без сумніву, варте кращих слів, ніж «Молох» і «мотлох». Ось, гадала я, зберуся з духом і талантом, і дам гнівну відсіч цьому джентльмену, який вообразив, що він – немущіна! Так минув місяць.

Потім я прочитала друге число «Критики», де іншого мого улюбленого автора Віктора Неборака назвали тінню великого класика і козаком Мамаєм без шаблі, – і мені стало неймовірно сумно. Я, правда, теж вважаю, що про коханок Неборак писав краще, ніж тепер пише про рідну жінку, але така вже екзистенційна несправедливість, а Неборак – із нею борець, за що його треба не обзивати мамаєм без піхов, а навпаки, підбадьорити! Ось, міркувала я, підчитаю ще трохи Деріду, усіх Бартів і Сімону де Бовуар і дам гнівну відсіч літературознавці Матвієнко, котра не знає, що таке сімейний затишок і його фатальний благотворний вилив на поета!.. Так минув іще місяць.

І я б, мабуть, так і не написала до «Критики», якби не велика подія в нашому культурно-громадському житті. Ні, на жаль, ніхто не виступив на захист родинних цінностей і Неборака, а от на захист Києва проти Андруховича таки знайшовся сміливець. Як завжди, цей сміливець – жінка. А якщо серйозно, то я справді вдячна Оксані Забужко, що вона розворушила всю ту єлейно-ювілейну патоку довкола нашого генія і патріарха (див. «Столичные новости» за 14 березня). По-перше, це взагалі феномен і атас – усенародне святкування 40-річних «ювілеїв». (Скоро дійде черга до 30-річних. Перший претендент – Сергій Жадан, через п’ять років*). Але навіть не це кепсько – Андрухович достатньо дорослий, щоб не спокуситися на сей липовий мед. Погано, що апологети продовжують затискувати сердешного рекреатора в Бу-Ба-Бу, карнавал, цирк, постмодернізм та інші прокрустові ложа, тоді як роль старого клоуна насправді настільки ж зворушлива, наскільки й жалюгідна.

...Отже, Оксана Забужко зробила корисну справу, відшльопавши нашого перверсиста. Очевидно, вона мала для цього ще й інші, позакиївські, спонуки. Дух творчого змагання Оксани з Юрієм (чомусь не навпаки – але ж це тільки дужче дратує: як казала героїня Достоєвського у схожій ситуації, «я вам этого никогда не забуду») проривається з усіх шпарин даного тексту (і не тільки). Спостерігати цей дух, що тіло рве до бою, неймовірно цікаво. Так, на «голландського аташе» Андруховича Забужко відповідає «німецьким урядовцем», що веде з нею «приватні розмови»; на «містичні» згадки про Париж і Прагу – своїми «Римом і Єрусалимом»... А ось іще й рядочок дрібненьких укусиків, уже зовсім поза темою Києва, вже зовсім із переходом на «личность»... Поступово закрадається крамольна думка, що ОЗ пише не відповідь Андруховичу, не полемічний трактат і навіть не власний есей, а пише відразу кращий есей! Заняття похвальне (і, без жартів, корисне для вітчизняної словесності), але, як кажуть брати-росіяни, «увы».

Все, що пише Оксана Забужко про Київ – правда, і навіть більше. Нічні сходження схилами Володимирської гірки до Дніпра, вино, сльози і любов на Трухановому острові – все це принаймні не менш прекрасно, ніж збігання вниз із Високого Замку та «пляшка чорнила» на площі Ринок у період «ювенільних катастроф». Але, на жаль, уся свята правда оборонців Києва тьмяніє перед диявольською неправдою Андруховича. Наприклад, описом сну в київському поїзді, коли ЮА, цей пещений кіт у чорному смокінґу й золотих окулярах, перетворюється на миршавого солдатика-провідника, що все миє, миє, і ніяк не домиє безкінечний сральник... Або образ касирки в метрополітені, котра штрикає заструганим олівцем в око бідолашному «клієнтові»... Або, навіть, образ кривавого м’яса в усіх (!) дворах та підворітнях огидного Києва: хоч як протестує моя душа, що точнісінько таке м’ясо розкладено на оспіваних автором «Урбаністики» львівських вулицях, проте я майже згоджуюся, що галицьке мнєсо ніжніше, українськіше і пахне не кров’ю, а амброзією.

Найбільшою вадою нарису Оксани Забужко є те, що полемістка не помічає (вдає, ніби не помічає), що Юрій Андрухович написав не туристичний путівник «Ласкаво просимо до Києва» і навіть не наукове дослідження «Київ як культурний феномен», а художню прозу, і отже будь-які моральні претензії до тексту втрачають сенс: аморальним у мистецтві є лиш погано зроблене. Оксана Забужко помиляється, кажучи, що Андруховичів есей – це не голос письменника, а аґресивно-істеричний голос ображеного провінціала, оскільки тут, мовляв, говорить страх і ненависть. Вона забуває (вдає, ніби забуває), що такі почуття теж не раз керували митцями при зображенні не менш великих і прекрасних міст. Є такі твори і про Париж, і про Лондон; але можемо поглянути трохи ближче, наприклад, на Петербурґ у зображенні двох геніальних українців – Гоголя (страх) і Шевченка (ненависть, і то не тільки особиста, а й національна).

Оксана Забужко іґнорує і той факт, що есей Андруховича – не про Київ, а про Київ і Львів у його житті; а водночас про їхнє протистояння як культурних центрів. Без сумніву, це змінює ракурс. Львів не назвеш провінцією щодо Києва, як не назвеш провінцією Краків щодо Варшави, чи Каунас щодо Вільнюса, чи одне з багатьох італійських середньовічних міст щодо Рима. Хочемо ми того чи ні, але протистояння двох (чи й трьох) українських культур є поки що реальністю. Захід є Захід, і Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох. У кожному разі, ми не можемо змусити ні письменника Андруховича, ні галицьких вуйків полюбити Київ: вони сприймають його як інший, чужий і ворожий світ – і мають на це і підстави, і право.

Оборонці Києва мусять захищати його тільки тією ж зброєю, що й нападники. На Андруховичів есей можна відповісти тільки таким же довершеним мистецьким твором. Оксана Забужко помиляється, що таких творів про Київ нема – вони є, вона сама називає деякі. Зрештою, її власний есей переповнений «всією можливою» ніжністю й любов’ю (до Києва, не Андруховича), які глибоко зворушують.

...Як шанувальниці «Критики», мені шкода, що авторка «Монополії і провінції» не опублікувала свого нарису тут. (Взагалі відсутність на шпальтах часопису такого автора, як Оксана Забужко, не може не дивувати). Втім, я розумію, що в даному випадку вона і не могла цього зробити. І не тільки тому, що наклад «Столичных новостей» у 20 разів більший, до того ж Забужко має тут постійну авторську колонку. Справа ще й у тому, що полеміка в «Критиці» обтяжлива; тут потрібен інший тон, інші арґументи. Тут треба було б постійно враховувати контекст, у якому з’явився есей Андруховича. А це ще три статті кожна по-своєму цікава: «Переможені й переможці» Євгенії Кононенко (легке й дотепне висвітлення усіляких аспектів і рівнів протистояння столиці та провінції), «Знищення центру» Єжи Яжембського (про опозицію Кракова і Варшави) і, нарешті, блискучий нарис Александра Кйосева «Місто на межі». Відкриття цього болгарського інтелектуала українському читачеві (це вже другий його виступ у «Критиці») – безсумнівний успіх редакції. Як на мене, нарис Кйосева – зразок того, як в одному тексті можна поєднати інформативність і аналітичність, історичність і сьогочасність, науковість і ліричність. Для українських авторів це ще й зразок, як можна представляти свій край чужоземцям і водночас відкривати щось нове власним землякам. Принаймні мені після «Міста на межі» захотілося з’їздити до Пловдива... а можливо, й залишитися там на заслужений відпочинок. Подалі від наших сральників і творчих змагань українських літераторів.

Квітка Цимис, bonio@erols.com

* * *

Вельмишановний п. Головний Редакторе!

Коли вже я зробилася персонажем поштової рубрики Вашого журналу (ч. 11, 1999), я, видно, мушу якось порозумітися. Не виправдовуватися – боронь Боже, – просто є, скажемо так, деякі фактичні неточності чи невідповідності.

Так, я справді постійно дописую для «Русского журнала» (www.russ.ru), зрозуміло, російською мовою, оскільки це один із «центральних» сайтів Рунету, й інколи (нечасто, насправді) пишу про українські видання. Якщо це підстава вважати мене «російськомовним автором» – воля Ваша, я не заперечую. Хоча я просто вважаю себе людиною, що говорить і пише російською мовою. Термін «російськомовні автори», здається, все-таки вигадали не Ви, він виник свого часу в межах Садового кільця, його винахідники в такий спосіб відокремлювали «чистих» від «нечистих». За національною ознакою. Розмовам тим років п’ятнадцять, першим «російськомовним автором» обізвали тоді, пригадую, Бродського. Отож для мене це завелика честь і я титулу не приймаю.

Хоча Ваш «термін», треба думати, походить від іншого, пізнішого й на перший погляд далекого за інтенціями (хоч як на мене, вони споріднені): Ви мали на думці передусім «російськомовне населення», «п’яту колону». Звідси й наступний пасаж про «співвітчизників» та «абориґенів». І ось тут є деяка історична та лінґвістична непогодженість. «Співвітчизники» – люди, що мають спільну Вітчизну, тобто їхні батьки народилися в тому самому краї. Мій батько народився в Києві, а не в Москві. Мене (й решту «російськомовного населення» – не так уже й мало народу взагалі-то) нізвідки сюди не привозили, й нікуди, сподіваюся, не вивезуть. Ми тут жили завжди, так уже історично склалося, як-то кажуть. Україна ніколи не була мононаціональною державою, й ніколи такою не стане. І я зараз вимовлю ще страшнішу річ: я не думаю, що «єдиний культурний простір – це міф, вигаданий академіком Ліхачовим». Я просто знаю надто багато людей, щодалі в ньому перебувають. Разом із моїми мережевими читачами.

А позаяк приводом до всієї цієї розмови з посиланнями на «РЖ» стала можливість чи неможливість аналогічного сайту «Критики», то тут я з Вами погоджуся цілковито. «Критиці» в її нинішньому вигляді сайт не потрібен. Інтернет за своєю ідеологією абсолютно відкритий простір і такому засадничо «закритому» й «дистильованому» журналові, як сьогоднішня «Критика», там буде якось незатишно. Девіз «Критики» (як я його розумію, може бути, що інші розуміють його інакше) виглядає так: нам цікаво лише те, що є ми – тобто все, що охоплюється означенням «український», нам цікаві лише ті, кому цікаві ми, і лише тим і цікаві. І більше нічим.

Я усвідомлюю те, що в «Критиці» легко знайти цитати, спроможні підтвердити настанови прямо протилежні. Проте, як сказав інший «російськомовний» класик: «За слова меня пусть гложет...».

Інна Булкіна

* * *

Шановна п. Інно,

Єдиний Ваш докір, який я приймаю, і єдина мимовільна провина, за яку перепрошую, – це те, що використав у публічній дискусії Ваше ім’я й Ваш конкретний приклад як своєрідну синекдоху на позначення значно ширшого й загальнішого явища. А отже й неминуче знехтував певними нюансами й спростив певні складнощі, зокрема – зіґнорував далеко не цілковиту тотожність між Булкіною-літератором, яку знаю доволі добре, і Булкіною – конкретною людиною, якої майже не знаю.

Ви сповна скористались моєю похибкою, нагадавши про батька, який народився в Києві, і, взагалі, перевівши концептуальну дискусію про взаємини двох культур, «абориґенської» та «креольської», у площину доволі принизливого для мене й виграшного для Вас з’ясування терміна «російськомовні автори». Тепер, із Вашої ласки, я мушу пояснювати, що вживаю цей термін цілком нейтрально і що точнішого терміна ні українські. ні зарубіжні соціологи поки що не придумали. Я мушу пояснювати також, що не маю нічого спільного з тими добродіями в Москві, котрі вживають цей термін для відокремлення «чистих» російських літераторів від «нечистих». Я так само не маю нічого спільного з подібними добродіями у Києві, котрі й тутешніх літераторів намагаються поділити на «справжніх» «українських» і «несправжніх» – «україномовних». Ці Ваші інсинуації для мене тим образливіші, що я багато разів і з різного приводу виступав проти такого поділу, – гляньте хоч би до моєї статті «Українська піч у Провансі, або вигнання “україномовних демонів”» («Літературна Україна», 21.11.1996), де я протестував проти спроб місцевих бовдурів «виписати» з української літератури «нечистот» (бо всього лише «україномовного», а не істинно-«українського») поета Мойсея Фішбейна.

Я мушу пояснювати також, що ніколи не вживав терміна «п’ята колона» в тому сенсі, в якому Ви мені його (через кому) приписуєте. Навпаки – в багатьох статтях рішуче виступав проти легковажного жонглювання цим терміном нашими націонал-патріотами.

Цілком припускаю, що Ви всіх цих текстів не бачили, як і не бачили багатьох інших, – а проте це не перешкоджає Вам із почуттям компетентності судити і про мене, й про «Критику», і про українську культуру загалом. Саме це, власне, я й мав на увазі, говорячи в попередньому листі про Ваш зверхньо-поблажливий тон аматора-ентомолога, котрий розповідає своїм друзям із Королівського наукового товариства про екзотичну африканську флору й фауну, маючи однак про них доволі поверхове, стереотипне уявлення.

Кожен українець, згідно з цим Вашим стереотипом, виявляється таким собі потенційним погромником: навіть далеко не кровожерний Рябчук під Вашим пером постає коли не союзником юдофобів із «Молодой гвардии» та «Нашего современника», то принаймні однодумцем не менш славних хлопців із «Вечірнього Києва» та «Літературної України»; якщо й не цілком твердолобим автаркістом та ізоляціоністом, то все ж достатньо нарцисичним творцем «дистильованого» журналу для самих лише українців і про українців.

Я розумію, що Вам і десяткам Ваших співвітчизників (як і в попередньому листі, я вживаю це слово в суто духовному сенсі; місце народженця батьків, «п’ята графа» і таке інше мене не цікавить) психологічно комфортніше жити у світі стереотипів. Уявивши собі українців автаркічними примітивами, легко виправдати і своє незнання їхньої мови (а навіщо?), і вкрай поверхову обізнаність із їхньою культурою (а що там може бути цікавого – вона ж уся провінційна!). Уявивши свого опонента крипто-погромником, який тільки й думає, як би «вивезти» з України всіх чужинців і зробити її «мононаціональною», легко уникнути серйознішої дискусії (бо й справді, про що можна сперечатися з таким типом!)..

Боюся, що саме для цього Ви й витворили у своєму листі цілковито штучний, проте ефектний «погромницький» контекст – аби ввібгати туди свого опонента й заздалегідь здискредитувати його разом з усіма його можливими арґументами. Ви зосередились на розкрутці й довільній інтерпретації другорядних фраз, аби ухилитися лишень від питання першорядного: якими є і якими би мали бути постколоніальні взаємини між тубільцями і креолами, між культурою чорношкірого (перепрошую, чорномовного) населення, приреченого на колгоспне рабство, і – населення біломовного, впевненого у своєму довічному культурному, економічному і всякому іншому домінуванні (так, мовляв, «історично склалося»).

Питання серйозне – адже йдеться про дві майже рівні (кількісно, але не соціально) групи населення, що приречені політично бути співвітчизниками, але культурно ними не є: одні намагаються витворити власний культурний простір як частину світового, інші – все ще ототожнюють себе з імперським культурним простором, який і досі уявляється їм «єдиним». «Я знаю надто багато людей, що далі в ньому перебувають», – пишете Ви, переконуючи себе й нас, що той простір не є міфом. Я теж, пані Інно, знаю багато людей, які в ньому й далі перебувають. Я знаю навіть іще більше людей, які й досі перебувають в уявному просторі совєтсько-комуністичної утопії. Від цього той їхній простір, однак, не перестає бути міфічним.

Десятки франкомовних інтелектуалів у постколоніальній Африці, мабуть, і досі себе уявляють у «єдиному» культурному просторі колишньої метрополії. Хоч більшість, мабуть, уже усвідомила, що реальна французька культура твориться у Франції, а не в Алжирі чи Камеруні. Бути провінційним осколком культури російської – це курйозніше, ніж бути провінційною часткою культури європейської. Цей другий провінціалізм можна коли-небудь подолати. Перший – ніколи. Недарма нейтральне означення «малоросійський» набуло з часом принизливого забарвлення.

Микола Рябчук

  • *.Та чого там – «дійде». То пані, видно, не була запрошена якраз років із п’ять тому на ювілей Володимира Цибулька, теплохода и человека. – Ред.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!