Семен Глузман
Листопад 2008

Мій друг Пристайко

Це був непевний і тривожний час перемоги Кучми на президентських виборах. Нові надії, нові розчарування, нові обличчя на телеекрані. Міністром внутрішніх справ призначили фахового чекіста Володимира Івановича Радченка. Насправді було зрозуміло, що спонукало Кучму та його найближче оточення до такого вибору: міліцію мала очолити стороння людина, здатна дати бодай мінімальний лад цьому зашкарублому від радянських часів відомству. Радченко на тому досить добре знався. Але призначення міністра, який більшу частину своєї кар’єри зробив у 5-му управлінні КДБ, борючись із дисидентами, негайно спричинило скандал: один із близьких до Кучми радників, колишній дисидент Володимир Малинкович, зажадав прибрати Радченка, бо той у не надто давні радянські часи у брутальний спосіб провадив оперативну розробку Малинковича та його оточення. Лейтенант (чи старший лейтенант) Радченко справді особисто брав участь у цих спеціяльних завданнях. Інші лейтенанти й капітани з майорами «розробляли» інших інакодумців, так було в цій країні.

Через декілька днів після призначення Радченка міністром мені зателефонували з УНІАНу. Молодий (судячи з голосу) журналіст прямо запитав мене, як я ставлюся до цієї атаки Малинковича й чи підтримую його. Я відповів категорично: ні, не підтримую, мало того, вважаю такі дії безвідповідальними й неприпустимими. «Дайте мені просто зараз телефонне інтерв’ю», – попросив журналіст. Я категорично відмовився й запропонував інше: я негайно пишу коментар до цієї, на мій погляд, небезпечної за своїми наслідками ситуації, надсилаю факсом до УНІАНу й вимагаю вмістити мій текст без найменших змін, аж до розділових знаків. Так і зробили. Мої міркування були прості й лаконічні: винна система. Систему очолювали не лейтенанти з капітанами, а високі функціонери КПРС, в першу чергу з ідеологічних її підрозділів. Коли кат страчує невинного, то відповідальність не на ньому, а на судді, який ухвалив несправедливий вирок.

По якомусь часі я познайомився з Володимиром Івановичем. Мої громадські справи привели мене до його кабінету. А познайомившись, я згадав. Він був моїм куратором, у нас із ним була щонайменше одна зустріч 1982 року. Пізніше ми не раз зустрічалися з Радченком, розмовляли відверто, я про щось просив, він допомагав. Зокрема, допоміг захистити від міліцейського рекету медичний центр для старих табірників, який я щойно відкрив на Оболоні.

Саме він, Радченко, познайомив мене з Володимиром Іллічем Пристайком. Спасибі йому.

Мій світ тоді стрімко ширшав. Приватні поїздки до Західної Европи та США, розмови з конґресменами, міжнародними чиновниками та міністрами трохи протверезили моє ставлення до такої жаданої раніше західної цивілізації. Іноді я бачив перед собою глибоко аморальних пройдисвітів, які солодко обіймали мене за плечі перед об’єктивами фотокамер, а раніше публічно висловлювали своє незадоволення «цим схильним до постійних конфліктів Глузманом», що перешкоджав теплим і ситим (о, це було важливо!) контактам із генералами радянської психіатрії. Захід учив мене науки нещирости, на жаль... А надто важким уроком для мене виявився урок із Джорджем Соросом.

У Києві все було інакше. Моє категоричне небажання йти в політику давало мені змогу жити звичайним життям. Повертаючися після лекцій в університетах США, Канади, Франції, Великої Британії, я ніколи не отримував запрошення виступити перед майбутніми лікарями в себе на батьківщині. Від гіркої та майже завжди безрезультатної правозахисної діяльности щеміло серце. На цьому тлі й відбувалося поступове, дивовижне для нас обох, моє зближення з Володимиром Іллічем Пристайком. Хоч як дивно, нас зближувало минуле. Він, кадровий офіцер КДБ, і я, політичний в’язень тоталітарної системи, в новій пострадянській дійсності працювали поруч над жорстким і страшним минулим нашої країни.

Якось він показав мені незвичайний журнал – видання архівного управління СБУ, яке курував. Надрукований на якихось сірих рештках паперу, ймовірно, найдешевшого з...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!