Олександр Бойченко
Грудень 2011

Між молотом і ковадлом

Насамперед – такі собі неґативні пролегомени. Неґативні у тому сенсі, що я хочу сказати кілька слів не про тих, кого тут розглядатиму, а про тих, кого не розглядатиму.

Отже, я не розглядатиму ні Шевченка, ні Куліша, ні Драгоманова, ні Франка, ні Лесю Українку, ні взагалі нікого з національних батьків-засновників. Звучить трохи дивно: моя сьогоднішня тема – це, по суті, стосунки інтелектуалів із владою. Всі згадані були найважливішими інтелектуалами в історії України, і більшість із них то сварилася, то мирилася з владою, тобто мала з нею дуже цікаві для дослідника стосунки. А однак я їх не розглядаю. Чому? Тому що влада буває окупаційною і своєю. Своя ж буває кращою та гіршою. Відповідно до цього можна якось оцінювати і стосунки з нею. Але як оцінювати, коли вона не є ні своєю, ні окупаційною з погляду певної нації, бо й нації, яка претендувала би на власну державу, ще немає, зате вже є ті, хто цю націю намагається створити? Я не знаю (хоч і хотів би знати), як оцінювати, тому й не розглядаю.

Далі. Крім проблеми «інтелектуали-і-влада», є ще цікава проблема «інтелектуали-як-влада». Не в метафоричному, а в дослівному розумінні: якими правителями зазвичай виявляються інтелектуали? Біда однак у тім, що на українських прикладах тут особливо не розженешся. Власне, ми маємо лише один приклад у своїй історії – владу УНР. І приклад цей є більш ніж поганеньким, хоча інтелектуалами Грушевський із Винниченком були далеко не найгіршими. Щодо інших країв, то там зрідка траплялися винятки на зразок Марка Аврелія. Але, мабуть, найкращий виняток – це до- та післякомуністична Чехословаччина. Зіставляючи Масарика та Гавела з Винниченком і Грушевським, я навіть починаю схилятися до певної псевдонаукової гіпотези. А саме: можливо, у народів, наче у якихось піддослідних качок, теж відбувається імпринтинґ? Закарбувалося у колективній свідомості чехів і словаків, що президент-інтелектуал Масарик – це добро, ось вони й вибрали, коли трапилася нагода, президента-інтелектуала Гавела. І що цікаво: знову не прогадали. А в нашій свідомості закарбувалася втрата з вини інтелектуалів держави – ось ми їх більше й не вибираємо, аж докотилися до самого Януковича.

І на цьому магічному прізвищі можна нарешті перейти до теми розмови. Людину, яка наважується винести на публіку свої – хай навіть вельми розгублені – міркування про місце інтелектуала в загальному життєвому просторі так званого народу, хочеться запідозрити щонайменше у двох взаємопов’язаних гріхах. По-перше, можна подумати, ніби така людина сама претендує на роль інтелектуала. По-друге – що вона, претендуючи на роль інтелектуала, прагне якось вплинути на згаданий народ, кудись його повести за собою: наприклад, геть від Москви, поближче до Европи.

Отож, у моєму випадку – ні. По-друге, ні, бо я вважаю, що народ, який двадцять років подарованої йому державної незалежности витратив винятково на погіршення власного становища й увінчав цю діяльність вибором Януковича на посаду президента, вже, так би мовити, дійшов до пункту свого призначення. Відтак усілякі гасла на зразок «дайош Европу!» йому задля збереження залишків психічного здоров’я краще забути. У зв’язку з чим відразу зауважу, що хоч я і критикуватиму сьогодні окремі вчинки окремих українських інтелектуалів, але самі ці вчинки викликають у мені не так тривогу чи обурення, як подив відстороненого спостерігача. Тобто теоретично я вважаю, що не варто було, скажімо, Оксані Забужко аґітувати перед президентськими виборами проти всіх, Марії Матіос їздити на зустріч із Януковичем, а Василеві Шкляру епістолярно обзивати того ж Януковича шановним. Натомість практично це має значення лише для їхньої репутації і жодним чином не відбивається на бутті й свідомості «широких народних мас». Правда, я також уважаю, що територію України заселяє не одна, а дві «народні маси». Або – якщо комусь більше подобається – дві недоформовані політичні нації. І вони обидві – знову ж теоретично – могли би нарешті доформуватися і почати жити у...

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!