Крістін Конґдон, Донна Флінн, Мелані Редмен
Лютий 2015

Між «нами» і «мною»: простори для співпраці й самоти

Найкращі простори для співпраці також дають можливість побути на самоті

Відкритий офісний простір нині багато критикують. Але є причини, чому він і далі є найпоширенішою формою дизайну робочих приміщень: він може заохочувати до співпраці, сприяти процесові навчання і виховувати сильну культуру. Це правильна ідея, яку, на жаль, часто погано реалізують, навіть в аспекті сприяння співпраці.

У співпраці є свої природні ритми. Людям необхідно зосереджуватися наодинці або у парах, аби зґенерувати ідеї чи обробити інформацію; потім вони збираються у групи, щоб розвинути ці ідеї або розробити спільну позицію; відтак знову розходяться, аби зробити наступні кроки. Що вимогливішим є певне завдання, в якому потрібна співпраця, то більше окремі люди потребують інтервалів приватного часу, аби попрацювати або перенаснажитися.

Компанії десятиліттями намагалися знайти баланс між публічним і приватним робочим простором, який найкраще підтримував би колективні процеси. 1980 року наше дослідження з’ясувало: 85 % американських працівників казали, що їм потрібне місце, де вони могли би зосередитися без відволікань, і 52 % казали, що такого місця у них немає. У відповідь тисячі офісних перегородок заполонили корпоративний ландшафт. Наприкінці 1990-х маятник гойднувся в інший бік, і лише 23 % працівників бажали собі більше приватности; 50 % казали, що їм потрібно більше доступу до інших людей, а 40 % бажали більшої взаємодії. Організації відповіли на це змінами в плануванні приміщень, виділивши більше метражу на відкриті простори, які підтримують співпрацю, і зменшивши площі для індивідуальної роботи. Але, можливо, той маятник занесло аж занадто далеко: наші дослідження тепер показують, що люди знову відчувають нагальну потребу мати більше можливости побути наодинці, не тільки для того, аби заглиблено попрацювати, але й щоб дати собі раду із загальною інтенсивністю того, як сьогодні відбуваються робочі процеси.

Відкрите планування – не єдиний винуватець порушень нашого приватного простору. Більший наголос на груповій роботі означає, що ми рідко буваємо на самоті, а повсюдність мобільних пристроїв означає, що ми завжди доступні. У світлі цього тиску недивно, що кількість людей, які кажуть, що не можуть зосередитися на своєму робочому місці, від 2008 року зросла на 16 %, а кількість тих, у кого немає доступу до спокійних місць, де можна інтенсивно попрацювати, збільшилася на 13 %. Тим часом людям стає важче контролювати те, хто має доступ до їхньої особистої інформації чи на роботі, чи поза нею. Фактично 74 % людей, яких ми опитали, сказали, що вони нині більше занепокоєні щодо своєї приватної сфери, ніж десять років тому.

Іти з офісу, аби попрацювати вдома, або у кав’ярні, або у бібліотеці, – це не вихід, принаймні не остаточний. Забагато віддаленої роботи створює власну низку проблем, як-от ослаблення потоків передання знань, зниження рівня психологічної залучености, культурна від’єднаність, а також прірва нових джерел відволікання. І, звісно, це ускладнює співпрацю.

«Steelcase» досліджувала питання приватного простору і сфери приватного від 1980-х років, і ми багато років працюємо з тисячами організацій у різних галузях над розробкою відкритих офісних середовищ. Нещодавно ми провели дослідження стану робочих місць і працівників у Европі, Північній Америці та Азії, використовуючи опитування, етнографічні розвідки, спостереження та інтерв’ю, аби скласти собі картину актуальної ситуації. У цій статті ми презентуємо свіже розуміння природи приватности і пропонуємо стратегії, які дали би працівникам змогу «вибратися звідси» без того, аби фізично піти.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!